Читати книгу - "Господарство доктора Гальванеску, Юрій Корнійович Смолич"

Тоді, не роздумуючи довго, Сахно вхопила важкого стільця і кинулася на ворога.

Перший удар не був добре розрахований. Бильце стільця ковзнуло по голові і плечах вартового. Чорні окуляри важко брязнули на підлогу й розсипалися чорними іскрами. За ними м’яко, як підстрелений птах, злетіла й лягла на землю чорна, кучерява перука… Перед Сахно стояла істота ще потворніша ніж це їй видавалося раніше. Голий-голісінький череп матово відсвічував синім лиском, з-під безбрового лоба зловісно гляділи дві червоні ями замість очей. Опецькувата, прозоро-червона пика, без чорних окулярів і волосся, наче сміялася своїм широким беззубим ротом і була бридкіша за все бридке, що доводилося колись бачити Сахно.

Не тямлячи себе, тільки страшно скрикнувши від жаху й огиди, Сахно розмахнулася ще раз і влучила стільцем просто в цю потворну людину…

Хаквілавіліс упав, як купа сміття, — обважнівши, з дивним тріском і шелестом.

Не гаючися, Сахно вибігла назад до головного коридора. Бігти до себе, взяти зброю і оборонятися — така була її перша думка. Але зразу ж Сахно залишила її. Хто знає, може, там чекають на неї невидимі й загадкові вороги. Лишатися в будинку було небезпечно. Швидше надвір.

Палісадник весь сяяв у яскравому світлі. Великі дугові ліхтарі-прожектори світили з горішніх вікон. Кутні вежі з тихим рипінням оберталися і мацали довгим промінням у гущавині саду. На півгодини довкола було ясно як удень.

Просто через палісадник, де не можна було й сховатися, Сахно побігла до високих дерев. Туди не сягало світло прожекторів. Вона бігла щосили, але, здавалося, ціла вічність минула, поки перебігла вона цих сто метрів. Озирнувшися вже з гущавини дерев, вона помітила темний силует, що стояв на терасі, схилившися до столу. Це був доктор Гальванеску. Але він не хапався з погонею і нерухомо стояв на місці. Сахно ще глянула, здивована з його спокою, і аж тепер роздивилася, що він нахилився над своїм апаратом і спішно щось вибиває на ньому…

Передихнувши в тіні, Сахно знову побігла. Куди? До паркана, до муру. До гаражів, де мало стояти її авто. За всяку ціну треба було перелізти через мур, сісти в машину і прохопитися крізь головну браму. Як це зробити, як перейти два мури, обпйутані електричним дротом, — цього Сахно не знала. Але іншого виходу не було, і Сахно одчайдушно бігла.

До першого муру вже було недалеко — ще перебігти дві-три алеї. Але бігти навпростець чимдалі було важче: дерева густішали, і в пітьмі Сахно раз у раз наштовхувалася на стовбури. Тоді вона звернула і побігла алеєю. Раптом вона почула якийсь звук. Наче тупотіння багатьох ніг назустріч. Вона пристала. Справді, тупотіло багато ніг: он тут, двадцять кроків, за рогом алеї. Сахно метнулася. Але було вже пізно. Вона не встигла відбігти з алеї. З-за рогу просто на неї вибіг гурт людей. Може, двадцять, може, тридцять чоловік… Гурт насунувся просто на неї і, не розступившися, проминув. Поки Сахно отямилася, люди були вже за двадцять кроків позаду. Хутко й силуети їхні пропали за деревами. Тільки тупотіли ще деякий час глухо й м’яко важкі гумові чоботи… Та тільки завмер цей тупіт, як знову з-за рогу виринув ще один гурт. На цей раз Сахно обачно поступилася і принишкла біля товстого стовбура. Другий гурт — також двадцять-тридцять чоловік — щільними лавами по чотири в ряд — пробіг так же швидко, як і перший. Це були робітники в коротких сірих робочих хламидах і великих гумових чоботах. Вони бігли, як один, притуливши зігнуті руки до грудей, наче спортсмени в марафонському бігові, рівно й розмірено відбиваючи такт своїми важкими чобітьми. В рідкому сутінку просвітів алеї могла розглянути Сахно й їхні голови. Це були голі матові черепи та одутлі, прозорі личини медуз…

Нарешті й мур. Високий, рівний, і не вгадати, де пронизано його електричним дротом.

Сахно кинулася туди-сюди. Ні драбини, ні жердини, ні мотузка. Стала, прислухалася. Парк відповів пітьмою та сторожкою, нашорошеною, повною шелестів тишею. Де-не-де на верхів’ях сріблилися відблиски прожекторів. З палацу нічого не чулося. Ця таємнича принишклість лякала більше, ніж гомін і галас погоні. Але Сахно знала, що погоня є, що погоня мусить бути, — недарма ж стільки незвичайних людей побігло до палацу, очевидно, на виклик свого можновладного господаря. Може, погоня ця вже десь близько, ось тут, за цими деревами, нишком скрадається, щоб зненацька вдарити на втікача й вхопити його м’якими, прозорими й холодними руками?

Сахно метнулася…

Якийсь час бігла вона вздовж муру, поки з розгону вдарилася об товстенний дуб, що ріс під самісіньким парканом. Стрімкий стовбур здіймався вгору і високо розкидав свої крислаті шати над гострим пругом муру. Якусь мить Сахно ще міркувала, потім обійняла стовбур руками й ногами й полізла догори. Відразу стовбуром, потім на бічні гілляки, чимраз вище, аж поки пруг муру забілів унизу під ногами тоненькою рівною смужкою. Тоді — на тонші віти, на довгу віть, що сягала на той бік від муру. На середині Сахно спинилася, обережно спустилася на руках і витяглася струною, як гімнаст на турніку перед відповідальним номером. Вона виглядала, куди зручніше стрибнути. Під ногами, на відстані кількох метрів, біліло шосе, ближче сюди — між шосе й муром — чорніла фоса.[20] На дні її полискувало багнище. Сахно вибрала друге… Злегка розгойдавшися, затамувавши віддих, вона пустила гілку й шубовснула просто в жабуриння…

Хмара бризок і зграя жаб приснули на всі боки. Ноги вгрузли в липку багнюку. По шию стало смердючої густої рідини.

Видряпавшись з калабані, Сахно щосили припустила по шосе. Шлях цей колом оперізував малий парк — обіч муру — і ліворуч від головної брами мали бути гаражі.