Читати книгу - "Книжкова обитель, Домінік Фортьє"

Днів із десять я її вже не бачив, коли вона з’явилася вранці, ще схвильованіша, ніж завжди.

— Я змогла втекти від цілого сонму кузин — моїх і мого чоловіка, — які гостюють у нас уже кілька днів. Я пішла з ними за компанію, коли вони подалися купувати мережива. Це так їх збудило: мине десь година, перш ніж вони усвідомлять, що мене немає.

Вона поклала голову на моє плече, рука на моєму дублеті. Ми обоє стояли обличчям до Господа нашого, який зігнувся під хрестом, більшим за нього. Впустивши пензля і фарби, я обхопив її. Вона пахла простором і сонцем.

— А що ти робиш, коли мене немає? — спитала вона.

— Працюю.

— А коли не працюєш?

— Сплю.

— А коли не спиш?

— Чекаю на тебе.

І це правда. Моє життя минало у своєрідному вічному очікуванні, та це мене не лякало. Я чекав на неї, як чекають на літо, знаючи, що воно настане і буде погожим.

Іноді вона приносила кілька фруктів чи ще щось, щоб розділити зі мною, іноді книжку, з якої читала уривки мені вголос.

Спершу я здивувався:

— Ти вмієш читати?

— У мого батька немає синів.

У мого ж нас було четверо і ніколи не стачило грошей, щоб прогодувати. Я був молодшим: мене відправили до дядька, брата моєї матері, який був управителем великого обійстя в Турені. Там він мав великий будинок, а ще користувався стайнею і лісом сеньйора, який навідувався туди рідко, віддаючи перевагу війні перед селом. Там я провів частину дитинства, поряд із його синами, які не мали жодної симпатії до мене, за винятком Роберта. Тільки трішки старший за мене, він швидко став моїм захисником і найліпшим другом.

Найчастіше під час відвідин Анна діставала твір, для якого сама створила малюнок і який оздоблювала нитками яскравих кольорів. Цього тижня вона закінчила вишивку, на якій був дракон, що видихає вогонь, і тепер вишивала невеличку сцену, частина якої відбивалася у воді. Під корпусом вітрильника на вкритому островами морі розгортався пейзаж з морськими їжаками і морськими кониками.

Я запитав її, забавляючись, чи хочеться їй інколи зображати те, що вона колись бачила чи зустрічала. Вона усміхнулася.

— Як свята Вероніка і Марія-Магдалина? — Щораз вона була розумнішою за мене. Та я не здавався:

— У святої Вероніки твої очі, а у Марії-Магдалини — твоя усмішка, ти ж знаєш. Мені потрібно дивитися на тебе годинами, перш ніж я зміг би наділити їх обличчям.

Я зірвав з її губ поцілунок. Вона вивільнилася.

— У морських їжаків немає обличчя, на щастя.

Анна провела великим пальцем зі зворотного боку вишивки і поки ще вільного від вишивки полотна. Я бачив, що незважаючи ні на що, вона обмірковує моє запитання. Вона наморщила чоло і стала схожою на дівчинку, якою і мала бути, яка намагається розшифрувати каролінгський мінускул.

— Немає потреби повторювати те, що я вже знаю, — нарешті сказала вона. — Навіщо мені копія?

Багато місяців потому Роберт пояснив мені, що все тут унизу і є копія, бліда підробка Краси, невимовної і справжньої. Але тоді я не міг не здивуватися цьому бажанню Анни жити у світі, населеному єдинорогами і жирафами, аніж просто поряд зі мною.

І як дитя, яке вперше отримало іграшку і хоче впевнитися, що вона справді його і ніхто її не відбиратиме, я почав випробовувати її кохання до мене. Якщо вона не могла прийти впродовж кількох днів, я зустрічав її набурмосеним і дозволяв себе довго вмовляти, перш ніж давав собі волю усміхнутися до неї, хоча моє серце дико калатало.

Коли вона повідомляла, що зможе прийти в четвер, то я казав, що мене не буде, навіть якщо не мав нічого іншого робити цього дня, окрім як думати про неї. Може мені думалося, що рідше мене бачитиме, то більше цінуватиме? А чи мені просто хотілося, щоб вона страждала, як страждав я щоразу, коли вона кидала мене? Я навіть дійшов до того, спонуканий нерозсудливістю впереміш із жорстокістю, що вигадав їй суперницю.

— Я почав працювати над портретом надзвичайно гарної панночки, — сказав я одного дня, коли Анна прийшла пізніше звичайного.

Вона мимохіть здригнулася, але запитала мене рівним голосом:

— Покажеш його мені?

Я скорчив міну.

— Він іще незавершений. Можливо, за кілька тижнів. Мені потрібно зустрітися з нею ще багато разів. Я ще ніколи не зустрічав когось із такою білою шкірою, кольору лілії і троянди.

— Так?

— І губи як кіновар.

Вона дивилася на мене здивовано. Я продовжив, не в змозі зупинитися, відчуваючи злу радість, коли бачив, як її рисами розтікається стурбованість.

— Очі сині, як море, точений профіль.

Анна різко підвелася, я втримав її, щоб поцілувати жорсткіше, ніж звичайно. Вона на мить напружилася, перш ніж повернути мені мій