Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Прекрасно, мені підходить.

Я прослухав курс лекцій про фагів — нас учили працювати з бактеріофагами (фаги — це віруси, які містять ДНК і атакують бактерії). Одразу з’ясувалося, що купа проблем зникає, бо я знаю фізику й математику. Я знав, як атоми поводяться в рідинах, так що нічого загадкового в роботі центрифуги для мене не було. Я достатньо розумів статистику, щоб вивести статистичну похибку в підрахунку маленьких плямок на кюветі. Поки біологи гризли фізику і математику, я надолужував біологію.

На цьому курсі я засвоїв один корисний лабораторний прийом, який досі застосовую. Нам показали, як тримати пробірку і витягнути з неї пробку однією рукою (треба брати середнім і вказівним пальцями), щоб друга рука залишалася вільною для якої-небудь іншої операції (наприклад, набирати в піпетку цианід). Так що я вмію тримати зубну щітку в одній руці, а іншою взяти тюбик з пастою, відкрутити ковпачок, вичавити пасту і закрутити.

Науковці відкрили, що фаги можуть зазнавати мутацій, які впливають на їхню здатність зупиняти бактерії. Ми мали вивчати ці мутації. Деякі фаги переживали друге покоління мутацій, які відновлювали їхню здатність боротися з бактеріями. Одні фаги поверталися після мутацій у попередній стан, інші — ні: вони діяли на бактерії трохи по-іншому — швидше або повільніше, ніж у звичайному стані; так само й бактерії росли швидше або повільніше, ніж зазвичай. Іншими словами, існували «зворотні мутації», але вони не завжди проходили ідеально; іноді фаги відновлювали не всі втрачені в мутаціях властивості.

Боб Едгар запропонував мені провести експеримент і з’ясувати, чи не в тому самому місці спіралі ДНК проходять зворотні мутації. З великою обережністю й ретельністю я провів експеримент і знайшов три випадки зворотних мутацій, які відбулися дуже близько до місця, в якому відбулися попередні мутації (ближче, ніж виявляли в експериментах доти), і частково відновили функціональні властивості фагів. Робота йшла дуже повільно. Усе залежало від випадку: треба було чекати, поки відбудуться подвійні мутації, а це траплялося дуже рідко.

Я весь час думав про те, як примусити фагів мутувати частіше і як швидше виявляти мутації, але поки щось корисне придумав, літо закінчилося, а далі ламати голову над цією проблемою мені вже не хотілося.

Мій «суботній рік»4 наближався до кінця, тож я вирішив попрацювати в тій самій біологічній лабораторії, але над іншою темою. Якийсь час я працював з Метом Мезельсоном, а потім — з приємним хлопцем із Англії на ім’я Дж. Д. Сміт. Ми досліджували рибосоми, «механізм» у клітинах, який синтезує білки за інструкціями, отриманими від того, що тепер називають інформаційною РНК. Використовуючи радіоактивні матеріали, ми показали, що РНК може «виходити» з рибосом і що її можна «вставити» назад.

Я дуже ретельно все вимірював і намагався контролювати, але тільки через вісім місяців зрозумів, що один крок хибний. У ті часи бактерії для видобування рибосом готували, розтираючи лабораторний матеріал з глиноземом у ступці. Решта процесів були суто хімічними, їх можна було проконтролювати, але як ідеально повторити процес розтирання бактерій товкачиком у ступці? Тому з експерименту нічого не вийшло.

Тепер, думаю, треба розказати про роботу, яку ми вели з Хільдегардою Ламфром5, — намагалися з’ясувати, чи може горох використовувати ті самі рибосоми, що й бактерії. Питання стояло так: чи можуть рибосоми бактерій синтезувати білки людського або якого-небудь іншого організму. Хільдегарда розробила механізм отримання рибосом з гороху і «передачі» їм інформаційної РНК, що дозволяло їм виробляти білки гороху. Ми сформулювали важливе й ефектне питання: які білки будуть синтезувати рибосоми бактерій після введення інформаційної РНК гороху — білки бактерій чи білки гороху? Це мав бути важливий, фундаментальний експеримент.

Хільдегарда сказала: «Потрібно багато рибосом бактерій».

Ми з Мезельсоном видобули величезну кількість рибосом з кишкової палички для іншого експерименту. Я подумав: «Тю, я просто віддам тобі готові рибосоми. їх у лабораторному холодильнику хоч лопатою накладай».

Це могло бути фантастичне, життєво важливе відкриття, якби я був хорошим біологом. Але біолог з мене був так собі. Прекрасна ідея, прекрасний експеримент, прекрасне обладнання, а я все зіпсував: дав Хільдегарді брудні рибосоми — грубішої помилки не вигадаєш. Мої рибосоми пролежали в холодильнику майже місяць і забруднилися іншими живими організмами. Якби я швидко і правильно приготував нові рибосоми, усе проконтролював, то ми могли би першими продемонструвати універсальність механізмів життя: що рибосоми і синтез білків в усіх організмах функціонують однаково. Ми працювали в правильному місці, робили правильні речі, але я поводився як любитель — дурний і недбалий любитель.

Знаєте, що мені це нагадувало? Чоловіка мадам Боварі з книжки Флобера — тупуватого сільського лікаря, який брався правити клишавість, але тільки шкодив. Я був схожий на цього криворукого лікаря.

Іншої роботи про фаги я так і не написав — Едгар весь час наполягав, що треба, але я так і не зібрався. Річ у тім, що коли працюєш не у своїй сфері, то не сприймаєш її всерйоз.

Я таки написав щось у вільному стилі і надіслав Едгару — він довго сміявся. Це не було схоже на традиційні статті з біології (спочатку опис методології і т. ін.). Я багато розводився про речі, відомі кожному біологу. Едгар зробив скорочений варіант, але я сам його не зрозумів. Не думаю, що цю статтю десь опублікували. В кожному разі, я її нікуди не посилав.

Вотсону здалося, що мої експерименти з фагами не позбавлені інтересу, і запросив мене в Гарвард. Я виступив на кафедрі біології і розповів про подвійні мутації, які відбуваються близько одна до одної. Моя здогадка полягала в тому, що одна мутація спричиняє зміни в білку, наприклад, зміну pH амінокислоти, а інша мутація спричиняє протилежну зміну в іншій амінокислоті того самого білка так, що частково нівелює першу мутацію, — не повністю, але достатньо, щоб фаг функціонував знову. Я припускав, що дві зміни відбуваються в одному білку і хімічно компенсують одна одну.

Виявилося, що я помилявся. Через кілька років науковці, які, судячи з усього, придумали досконаліші методи створення і виявлення мутацій, з’ясували, що перша мутація вражає цілий блок ДНК. «Код» мінявся і не міг більше бути «прочитаний». Друга мутація або «вставляла» зайвий блок, або «забирала» ще два. І тепер код можна було знову прочитати. Що ближче до місця першої мутації відбувалася друга, то менше інформації змінювалося при подвійній мутації