Читати книгу - "Комісар Мегре і Кіціус, Валерій Павлович Лапікура"

— Зрозумів. Більше того — навіть у своє відро не пісятиму. І під кущик теж не буду — раптом там черговий Кіціус у мішку лежить?

— Домовились. А тепер слухай мене, Олексо, уважно. Коли доростеш до начальника київської міліції, поважай трьох людей: водія, секретарку і прибиральницю. Бо водій знає, куди ти насправді з ним їздив, секретарка — чи тебе насправді немає, чи ти зачинився з друзями у кабінеті, а прибиральниця виносить із твого кабінету порожні пляшки. Затямив? А доки ти маленький інспектор — ну, навіть старший інспектор, — поважай двірників. Бо цей трудяга не тільки за тобою вигрібає. Він ще й дещо, крім своєї мітли, бачить. Бо раніше за всіх встає, бо всіх у будинку знає.

Ну, от тобі запитання на засипку по справі Кіціуса: хто у принципі міг побачити, як Кіціуса з багажника витягали?

— Зрозуміло, хто. Або жертва безсоння, або той, кому на нічний поїзд треба сідати.

— А хто тобі пальцем покаже на тих, у кого безсоння, на тих, хто до середини ночі благовірному дірку в голові робить, нарешті, на тих, хто собачку ще до світ сонця прогуляти виводить. Нарешті, хто у нічну працює, хто з вечірньої повертається? Бачиш, контингент величенький, а інформацію про нього має лише одна-єдина людина: двірник.

— Тепер я розумію, товаришу підполковник, чому ця публіка до революції вся, як один, у жандармерію стукала.

— Ти диви, яке співпадіння! За часів Берії теж — як не всі, то через одного. Це вже потім обмеження на агентурну роботу ввели. Тож натяк зрозумів?

— Стосовно — чим мені зранку зайнятися?

— Абсолютно правильно, салага. Будеш сам вигрібати те, що наробив. Якби ти двірнику не спроворив діагноз, то дев'яносто відсотків дізнався би від нього. А тепер сам обійдеш увесь цей будинок. Ніжками, ніжками — з квартири в квартиру, з поверху на поверх, з під'їзду в під'їзд. Усе побачиш, усіх розпитаєш, але гарно і чемно. Бо як дізнаюся, що після твоїх відвідин хоч один виклик був на «швидку», подам рапорт про твоє звільнення. Тож зранку блокнот в руки — і пішов!

Хміль із мене вилетів, тільки-но я уявив, що мені завтра світить. Вночі снилася двірницька мітла, що бігала за мною по подвір'ї, та її хазяїн, що крутив мені дулі з кожного вікна. Я прокинувся весь мокрий і вирішив трохи пройтися перед роботою.

Під старовинним будинком, де містилася приймальня республіканської Контори, я раптом побачив щось несподіване. Точніше, неймовірне. Там стояв невеличкий, але натовп. Що за придибенція? Зараз же не тридцять сьомий рік. Підійшов ближче, роздивився і остовпів. Кільканадцять різнокаліберно одягнених мужчин стояли обличчям до входу в Контору і голосно співали «Заповіт». Першої психічної травми я зазнав, коли пізнав диригента. Він як мінімум тиждень не ночував удома, не голився і не роздягався на ніч. Але крізь цю занедбаність проглядали натхненні риси, знайомі всім киянам із портретів під філармонією. Це був уславлений композитор, лауреат, орденоносець, діяч і так далі, і так далі, і так далі…, а також великий любитель випити і погаласувати у публічних місцях. Якщо мені не зраджує пам'ять, своє останнє симфонічне полотно він присвятив черговій річниці революції. Щодо хористів, то були тут і ветерани із засмальцьованими колодками бойових орденів та медалей на благеньких піджачках, і типові молоді алкоголіки, що їх можна здибати під кожним гастрономом, а у центрі цієї композиції стояв… уже призабутий мною геолог Солодовников і вів сольну партію. Він не потрапляв у жодну ноту, зате співав найголосніше. На сходах і у відчинених вікнах зайняли місця слухачі — прапорщики з синіми петлицями і особи у цивільному. Перехожі злякано зиркали на хористів і чимдуж перебігали на протилежний бік вулиці. До мене дійшло: інтернаціоналіст Солодовников усерйоз сприйняв жарт конторських і з'явився скласти екзамен. Сокамерники, з якими він відсидів за дрібне хуліганство, теж прийшли підтримати його у цю важку хвилину.

Імпровізований вуличний концерт трохи додав мені настрою і зайвий раз нагадав, що жартувати треба обережно. Особливо у Конторі. Тим більше, що робота мене чекала каторжна. І це я остаточно зрозумів, коли зазирнув до жеку, поцікавитися, скільки ж народу у тій «рукавичці» живе. З'ясувалося, як-то кажуть, вагон і маленький возик, у кілька разів більший за сам вагон.

— У нас, товаришу капітан, агітатори перед виборами до цього будинку без міліції не потикаються. Це ж кара Господня, а не квартири! До революції то монастирський готель був — для прочан. Ну, а після сімнадцятого — як зробили з нього комуналку, так і досі там без змін. Та ще й хтось чутку пустив років із десять тому, що його, мовляв, будуть розселяти і давати всім окремі квартири. Так цей народ усіма правдами і неправдами на кожен квадратний метр родичів понапрописував. Пів Оболоні можна тепер заселити. Отак і живуть. То вам, може, міліціонера викликати? Ой, пробачте, я й забула, що ви самі з міліції.

І я пішов. На зустріч із відповідальними квартиронаймачами і рештою прописаних. Під ногами у мене плуталися маленькі діти, в мій бік шпурляли каструлями озвірілі мами, умовляли випити алкоголіки-татусі, а напівпаралізоване чи зовсім паралізоване старше покоління за ширмами по кутках гукало: «Маня-а-а, а хто це там прийшов? Що? Не чую. Голосніше говори». Плюс специфічні запахи, плюс коти, які недоречно стрибали зі старих шаф мені на плечі, і нарешті — добросовісні собацюри, що старанно обгавкували мене, встряючи в діалоги з хазяями.

Десь на третьому з семи поверхів я зрозумів, що вся ця достоєвщина вже лізе мені через усі отвори. Нервово перекурюючи у черговий раз у черговому закапелку, я дозрівав до готовності письмово заприсягтися ніколи в житті не ображати двірників. Навіть, якщо вони увірвуться в мій кабінетик і своїми мітлами випадково позмітають всі папери зі столу або дадуть кінцем держака в зуби.

Хтось почув мою клятву, а головне — повірив у неї. Бо на четвертому поверсі з двору, а з вулиці — першому (така була у цього