Читати книгу - "Мати, Карел Чапек"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тоні. Мамо, ти не сердься, але я… мушу піти. Розумієш, це ж… ну, одне слово, наказ. Усі чоловіки повинні зголоситись…
Мати. Який же ти чоловік, Тоні. Ти моя дитина. Досить мені заплющити очі, і я бачу знаєш що? Маленьке дитя, що сидить долі, щось жебонить і стромляє в ротик цяцьку. Не можна, Тоні! Не можна! Вийми цяцю з ротика!
Тоні. Я вже не дитина, матусю.
Мати. Справді? Ану йди сюди, глянь мені в очі. Ти, значить, хочеш на війну? Я справді мала… дорослого сина, Тоні, але той син обіцяв мені… щось інше, не це, пам’ятаєш? Я вчила свого сина… ненавидіти війну, правда ж? Він казав: «Мамо, коли ми виростемо великі, війн більш не буде; ми їх не хочемо, ми вже не вбиватимемо, вже не дамося гнати нас на заріз; мамо, ну як може хтось зняти зброю на людину…» Правда, Тоні?
Тоні. Правда, але… Нині зовсім інша річ, мамо. Адже ми обороняємось, розумієш?
Мати. Ну невже б ти зміг когось убити?
Тоні. Зміг би, мамо. Тобто я думаю… коли треба…
Мати. І тобі… хочеться туди?
Тоні. Страшенно, матусю.
Мати. От бач, Тоні. От бач. Уже й ти вислизнув із моїх рук, синочку. Вже я й тебе не розумітиму. Як же ти змінився, мій маленький!
Тоні. Мамо, ти плачеш? То ти… пускаєш мене?
Мати. Ні, Тоні. Я стара… і вперта жінка. Я не віддам свого сина… на те, що я прокляла. Мені вже занадто дорого обійшлися ці ваші війни, синочку. Ти не підеш. Я тебе не пущу.
Тоні. Мамо, невже ти можеш таке мені зробити? Ось побачиш, я… я втечу! Втечу! Втечу!
Мати (підводиться). Стривай-но! Подивись на мене, Тоні! Подивись!
Тоні. Матусю, я ж так тебе прошу…
Мати. І ти покинув би мене, мій єдиний синочку? А про те не подумав, що сталось би тоді зі мною? Чи змогла б я жити на світі, якби ти пішов від мене? Невже ти можеш таке мені зробити, Тоні? Адже в мене більше нікого не лишилося!
Тоні. Таж зі мною нічого-не станеться, мамо, ти не бійся! Слово честі, я це відчуваю, я знаю… Я взагалі не можу собі уявити, щоб зі мною щось сталося.
Мати. Авжеж, ти не можеш уявити, зате я можу, Тоні. Я можу. Всі ви, всі йшли, мов на прогулянку, я тільки й чула! «Ти не бійся, мамо, ми тільки туди та й назад…» Я вас знаю, синку. Мене ти не заморочиш.
Тоні. А я й не хочу тебе морочити, мамо. Я знаю, що… може, й загину там. Розумієш, я так виразно це уявляю… Відколи наважився… йти, вже стільки разів гинув… звісно, воно мені тільки постає в уяві, але так яскраво… Або ж бачу, як лежать хлопці з нашого класу… ніби всі полягли. Лежать купою, а пальці їхні ще в чорнилі… І мені байдуже, ти знаєш? Зовсім не страшно. А це означає, що я таки справді мушу. Я взагалі не можу уявити собі, як це так - не піти… Ми ж вирішили, що це обов’язок… наш обов’язок.
Мати. А хочеш знати, Тоні, який твій обов’язок? Лишатися зі мною. Це твій борг переді мною… за тата… і за братів. Когось ви повинні залишити мені. Адже я теж маю… якесь право, діти!
Тоні. Я знаю, матусю, але тут - вищий обов’язок…
Мати. Вищий, вищий… Я знаю, хлопче, що вже нічого не важу для тебе. Та, врешті, я для вас ніколи багато не важила. Я вже знаю ці ваші високі чоловічі обов’язки… але щоб я ставила їх над усе, так як ви,- цього ніхто не може від мене вимагати, Тоні. Для цього я занадто стара. Мені вже тисячі років, дитино моя, тисячі років.
Тоні. Мамо, якщо ти мене не пустиш, я… я…
Мати. Що? Розлюбиш мене, еге? Зненавидиш? Будеш зневажати себе й мене, будеш шарпатись, як на ланцюгу… Я це знаю, Тоні. Не люби мене, мій маленький, але будь зі мною. А як скінчиться війна, тоді сам скажеш: «Твоя правда, мамо: і для життя потрібні чоловіки». (Кладе йому руку на плече). Ну що, Тоні?
Тоні (відсовується). Мамо, прошу тебе, не треба…
Мати… Гаразд. Не люби мене, синочку. Я… й це витерплю, в мене стане твердості. Любов, урешті, теж буває невблаганна й зла, любий мій. Я сама собі здаюсь вовчицею. Немає в світі нічого несамовитішого, ніж материнська любов… Тож коли хочеш іти, Тоні, то йди, але знай, що ти вб’єш мене. Ну, чого ж ти не йдеш?
Тоні. Будь ласка, матусю, не сердься на мене; бач, я не вмію так говорити, але ти послухай її… послухай батьківщину, то сама побачиш, що я повинен піти, як усі…
Мати. Нічого я не побачу, Тоні. Хіба ти не знаєш, що я вже очі виплакала? Що я маю побачити, я, стара мати! Я все життя бачила тільки вас, діти, вас, маляток у сорочечках. Я, видно, так і не звикла до того, що ви повиростали! Іди сюди, синку, я подивлюсь на тебе! Який ти вже великий! Скажи сам, Тоні: адже тобі вже слід поводитись… як дорослому чоловікові?
Тоні. Так, матусю.
Мати. От бач. Значить, ти не можеш покинути стару, божевільну, недужу матір, щоб вона вмерла з горя. Ти не знаєш, що б я тоді зробила! Я б стала бігати по вулицях і кричати, що проклинаю цю війну, проклинаю тих, хто посилає вас на неї.
Тоні. Мамо!
Мати. Ні, ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати, Карел Чапек», після закриття браузера.