Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бейкер?

- Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб’язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під’їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев’яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії - але тільки половину, бо, коли в’їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.

- Все гаразд, друже! - вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

- Все гаразд,- погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета.- Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

- Що це ви йому показали? - спитав я.- Оксфордську фотографію?

- Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на різдво поздоровчу листівку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто,- біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним - дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе,- подумав я.- Геть усе...»

Навіть Гетсбі міг тут з’явитися, ні в кого не викликаючи подиву.

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі - він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

- Містере Каррауей, познайомтеся - мій приятель містер Вольфсгайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

- ...тож я тільки раз глянув на нього,- сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку,- і, як по-вашому, що я зробив?

- Що? - ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

- Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». І він таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

- Віскі з содовою? - спитав метрдотель.

- Приємний ресторанчик,- сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на пуританських німф на стелі.- Але мені більше подобається той, через дорогу.

- Так, віскі з содовою,- кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: - Там надто задушно.

- І задушно, і тісно,- сказав містер Вольфсгайм.- Зате скільки спогадів!

- Це ви про який ресторан? - спитав я.

- Старий «Метрополь».

- Старий «Метрополь»,- сумовито вимовив містер Вольфсгайм.- Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив - і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» - а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду»,- відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

- І що ж він - вийшов? - простодушно спитав я.

- Звісно, вийшов.- Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом.- На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». І тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

- Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець,- пригадав я.

- З Беккером - п’ятьох.- Його ніздрі допитливо скинулися на мене.- То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився. За мене відповів Гетсбі.

- Ні, ні! - вигукнув він.- Це не той.

- Не той? - Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

- Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

- Вибачаюсь,- мовив містер Вольфсгайм.- Я прийняв вас за іншого.

Нам подали соковиту піджарку, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто