Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд, Шевчук Валерій"

Відчув цього свого гріха, адже в тому акті вів туди кохану не я, а тіло моє, яке сподівалося елементарного тілесного задоволення. І це замість того, щоб привести її сюди, ніжно взявши за руку, і щоб не тільки я причастився тим освяченим небом повітрям, а ми разом, щоб не тільки я побачив у хмарках вихоплених із шаленого руху і знерухомлених танцівниць, а ми разом. Тоді змогли б почути тиху мову дерев, котрі пильно вслухаються в дискурс неба й землі. А ще прислуховуються до своїх тіл, як жінки в пологовому будинку ще перед пологами, і пізнали б, що цей дискурс особливий, бо в ньому не так розмова, як те, що зветься в літературознавстві нудним терміном "внутрішній монолог". І справді, я йшов пробудженою землею, яка вже зродила з лона першу траву і засвітила перші вогники квіток, які хоча й називаються "сон", але той сон зовсім не є потовченою й перекрученою реальністю, той сон живодайний, а може, й радісно-пророчий. Ось що мали б ми сьогодні відчути разом, і я був певний, що саме це могло б загасити в Іриній душі розгойдану стихію, отого шторма, який кидав сьогодні нею, мов тріскою, розбиваючи об прибережні скелі будня, адже роздратувати і розхвилювати її могли тільки буденні речі: удома чи в школі. Сказав їй: хочу тебе розуміти, але то була неправда, точніше було б сказати: "Хочу все про тебе вивідати" — і вона оте моє "розуміти" сприйняла саме в такому сенсі, бо запідозрила, що я це все організував, хоча добре відала, що допита через господиню організувати не міг. Але від неї не сховалося, що допита чинила не тільки "стара мегера", за її визначенням, а не менше і я, отже, потрапила від допита перехресного, а бувши тріскою, якою кидає об скелі хвиля, чи могла боронитися ще й від вітру та птаха, який побачив у тій трісці рибу і клює її, бажаючи переконатися, чи це так? А все було б інакше, думав я, надихнутий весняним леготом, що пробивався між стовбурів, коли б я покинув свої аналітичні промисли чи помисли, щоб не складав кросвордів із своїх акумуляцій, байдуже, чи підставних, чи безпідставних, а вчинив так, як той, котрий хоче й справді просто і ясно сприймати світ, а це значило б: узяти її за руку та й привести у весну до дерев, вихопивши її з полону й натиску стихій житейського моря. Ось чому, подумалося мені, вона відмовилася від вибору: чи йти на зустріч із господинею, чи сюди, у весняний ліс і день, звільнений від будь-яких буденних збурень, а поклала вибір на мене, бо повірила, як і в мою чоловічу суть, у те, що маю врятувати її з того розпіненого моря, чи, може, просто захистити. За це й був гостро покараний, адже вибрав цілком неправильно, а це значить, що розуміти її не захотів чи не зміг. Ось чому відмовилася від прогулянки, бо ліс її вже не врятував би, адже я, замість винести її з моря на сухий берег, де можна обсушитися й зігрітися, відкинув її ще далі між хвилі, отож переконалася: сподіватися на мене не випадає, а треба рятуватися самій. Через це й не озирнулася навіть, коли юрба внесла її в розхилені двері вагона. Справді, вчинив не мудро, бо по-чоловічому: думав про інтерес власного тіла, а не душі — ось що її вразило, а може, й образило. З другого боку, вчинив і як недостойний кавалер, який галантно пропускає даму вперед, знаючи про небезпеки, які її чекають.

Од таких самокатувальних думок чи від того, що легкі хмари, не помітив і як, з’єдналися, і згустилися, і сховали сонце, весняний ліс у моїх очах померк, озвичайнів, дерева стали деревами, а трава — травою, а перші квіти — таки сном. Сів на зваленого стовбура, і мені вже зовсім не хотілося аналізувати здобуту через господинин допит інформацію, адже її вирвано, як образно сказала Іра, з її язика кліщами, коли була ніби зв’язана по руках та ногах. Відтак господиня моя виконала службу таємної поліції, а отже ката, а я лишався не тільки на боці ката, а ніби керманичем допиту, хоча сам у тому участі не брав, а залишався мовчки присутній. Та ні, брав, бо допитував її, коли вів на екзекуцію.

Тепер, у похилих літах бувши і начитавшись без міри середньовічної та барокової літератури, можу це порівняти з агіографічними оповіданнями, у яких описано мученицькі страждання християнських святих; отже, господиня — кат, а я — ігемон. Іра ж — допитуваний страждалець, недаремно її ім’я значить "мир", отже, шукала, припустімо, миру в мені, а натрапила на ігемона. Але я тоді не враховував такої рації: ігемони й давні володарі хапали, ловили, мучили, вбивали й шалено боролися з християнами не тому, що були кровожерні з природи, вони рятували власний світ, що його християни знамірилися знищити, перетворити, перетравити і не раз із успіхом те чинили. Але володарі й ігемони чулися ще на силі й у зарозумілості не здогадувалися, що взялися за непосильне діло, отож і накоїли дурниць; їхні нащадки, збагнувши, що боротьба безнадійна, адже груба сила змагалася з безстрашним духом, учинили розумніше: з’єдналися з християнами, декларативно визнавши їхню віру, і тим самим поставили їх собі на службу, тобто ненависть ніби замінили на любов, насправді ж любов вільних людей перетворили на любов риторичну, формулу, укріплену законом, як писав про те Микола Костомаров у "Книгах буття українського народу", вчення ж Христа перевернули (про це пишеться у пункті 42-му "Книг"). Щось таке, здається, було й у моїх стосунках із Ірою: я, замість узяти її за руку, як любого свого приятеля, бо, як сказав ще Станіслав Оріховський у XVI столітті: "Як матерія вимагає форми, так і жінка — чоловіка, як форма без матерії не може існувати, так і чоловік не може існувати без жінки", — почав якусь війну чи боротьбу, уподібнюючись до давнього мучителя-ігемона, бо хотів не поєднати вільно свою волю з волею її, а зламати її, примусити, а коли ні, то поєднатися, як володар єднався з християнином, закріпивши цю злуку не вільною любов’ю, а її знерухомленою в законі формулою. Може, я трохи перебільшував у цих своїх роздумах, але такі вони тоді були, правда, без цих викрутасних порівнянь, що могли утворитися тільки в такому натренованому на подібні речі мозку, як мій теперішній.

І тут мені блиснуло в голові: адже таке сталося в її родині, коли припустити, що її мати — Калиновська; от чому не бажала, щоб я ту родину пізнав дочасно, не взяв собі цього розкладу за зразка, адже в основі тієї родини лежало пекло, а не любов. Я ж справді дещо довідався: її батько має прізвище Канішевський, зветься Карло, а по батькові Васильович, хоча останнє непевно, отже, тепер можу в адресних службах без проблем довідатися справжню її адресу, бо навряд чи живе вона на Жилянській, але імені матері рішуче не захотіла звідомляти, отож і розіграла ту історію з розлитим чаєм, але чому? Чи не боялася, шоб я пов’язав історію, що її розповіла мені в електричці, з моїм батьком? Зрештою, чергове запитання: а чому не бажала? А тому, мабуть, що інстинктивно чи свідомо не хотіла вводити мене у своє домашнє пекло. То чому, питається в задачці, розповіла ще першого разу про свого гріха, коли сказала батькові про зв’язок матері з чужим чоловіком? Цього я ще не знав і поки що ніяких припущень робити не бажав, та й думати про це — втомився. Втомився, бо почувався винним десь так, як і вона, що мимовільно спричинилася до постання в їхній родині пекла. І до того, скажемо, докладалося й таке, що подібне пекло почав творити і я, привівши її до ката на допита, аби зламати її потаємні пружини, а потаємні чи секретні пружини не тільки в жінки, а в будь-кого з ближніх чи неближніх, ламати — це і є насильство. І це сталося попри те, що я насильником у цьому світі, отим мужнім, нещадимим, войовничим, гарним, холодним і беззастережним героєм тоталітарного світу бути не тільки не праг — такий тип людини мені глибоко відразливий.

"Усе! — сказав сам собі. — Досить аналізів, досить самокатувань, досить безцільних блукань, пора відпочити! Згодься, що ти покараний і справедливо, отож неси покірно покару й облиш усілякі розшуки. Адже ти не слідчий, а вона — не підсудна і не злочинець, не кажучи вже про те, що ти не ігемон…".

Уважний читач може зловити мене на суперечності, бо чи не я визнавав перед цим, що цією писаниною таки чиню суд і що саджу Іру на лаві підсудних. Знаю це, як і те, що в людині можуть поселятися різнозарядні, ба й суперечливі думки. Тоді ж, у лісі, я пробував у стані душевного ослабу, а отже, не так катував іншого, як себе.

Була ще одна обставина, яка утримувала мене в цьому лісі: мусив повернутися не куди, а в дім, власницею якого була господиня, — ота "мегера" й "кат", за Іриним визначенням, а мій союзник у боротьбі з Íриною щодо мене агресією, а те, що вона була, випало мені довідатися й переконатися значно пізніше. Отже, Іра виступала ніби отой запалювач війни. І я знову почав думати, хоч і зарікався. Який у моєї господині міг бути інтерес так поводитися? А простий, подумав, навіть елементарний: був для неї бажаним пожильцем, якого втрачати не бажала, бо потребувала для існування додаткових коштів, які я й давав платою за квартиру. Ба я її влаштовував: спокійний, самотній, певною мірою уподібнений до неї — був-бо не для життя, а біля життя. Без товаришів, компаній, "дівок", відтак не руйнував її колапсизму — утонення й поринання в ніщо. Отже, був я ніщо. Її світ уміщався в чотирьох стінах дому, більшого простору для екзистенції не потребувала. Через це Ірине вторгнення не просто неприємний епізод, а загроза для її існування. Саме тому й перетворювалась у "ката" — захищала свій світ. Спершу поставилася до мене гостро, згадати б оту розмову, коли винувато стояв перед нею, королевою цього світика, а вона владно сиділа у фотелі-троні. Отож тоді була не катом, а ігемоном чи дуксом-володарем, а я — схопленим її слугами (адже призналася, що має вивідників) християнином, котрий мав нахабство й дерзновення сповідати власну віру. Але швидко збагнула: загроза йде не від мене, бо справжнім руйначем її світика є ота вторгниця, котра захотіла відвоювати мене для себе й учинила те відразу й нагально, віддавшись мені в її домі. Тоді господиня й перетворилася на "ката", притому за моєї допомоги, викликавши суперницю на ґерць, а мене зробила не владарем-дуксом, а таки ігемоном, бо дуксом залишилася сама: дукс і кат в її особі з’єдналися, як з’єднувалися в усіх володарях-тиранах, тож її суперниця зазнала нищівної поразки, яку й описано в сцені нашого відходу з дому й у нашому прощанні.