Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі гедзі моталися над кінськими крупами, пахло сіном — хтось викосив край дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й пригоди, мої вороги-співподорожани й регент — всі ті нещастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся багатолиця матінка наша — натура, якій варто й потрібно скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався — людина повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кожному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається, інші — довічні його раби, й до таких не доходить погук розуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я, — замість того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у пристрасті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди намагався оберегтися від такого, адже зло — це і є звір, з яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для мене своєрідною сповіддю, "думками в собі", як зву я це високе дійство. Мій сповідальник Сонце — розкішний і милостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом та барвами — в спостереженні того світу я знаходжу немалу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій, вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і росте…

Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт — видно скошені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того — затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних начал — це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич — блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне — життя, тож воно — корінь усього сущого, джерело, з якого п'є людський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, — земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті — всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно — перевиті руками й ногами — тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, — я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені — старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.

"Ще рано розчинятись у тумані, — гарячкове міркую я, — зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові".

— Мудрість передвічна! — гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник — я. Головна дійова особа також. "Мудрість передвічна" — ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання й думки:

Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням — в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

— Щось сталося? — спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з'явилися. — У такий ви дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз, і з-під нього висмикалося кілька пасем.

— Остап наш… — сказала вона крізь Плач.

— Що Остап? — спитав я затурбовано.

— Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! — розридалася моя жінка.

Сидів заціпенілий, безсилий порушити м'язом. Подув вітер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.

— Як утік? — перепитав я, безглуздо дивлячись на дружину.

Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котяться по її щоках.

— Учора, — сказала вона. — Я поралася по господарству. Переказав через візницю…

Візник уже під'їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і великий, стовбичив перед входом.

— Залазь сюди! — наказав я, подаючи йому руку. Візник поцілував руку, а я його благословив.

— Це було вчора, — повторила паньматка.

— Підійшов до мене, — сказав глухо візник, — і попросив переказати паньматці…

— Забрав свитку, торбу і книжки, — мовила дружина — Ти б уже перестав тут висиджуватися. У домі все валиться…

Дивну річ я відчув, люб'язний читальнику. Цей дощ, і віз, і ці двоє людей, що приїхали до мене, думки мої — все це раптом ув'язалося в один вузол. Відчув, що мені забракло слів. Не міг до ладу поспівчувати матері в її горі; зрештою, не така для нас це була новина. Син наш давно відпрошувався в Київ учитися, але мати свого улюбленця все боялася відпускати… Треба було мені зібратися на втішні слова й розрадити запечалену матір, але не знав, що сказати. Відчував тільки легкий подив: я на таке сподівався, але не тепер, коли літо, а десь під осінь — очевидно, син мій хотів до навчання зібрати трохи грошей, бо в нас із ними завжди сутужно. В голові мигнуло блискавкою: розмова з сином, неспокій, що штовхнув мене на мереження цих рядків; ми тоді із сином не знайшли спільної мови. Що, зрештою, може сказати той, кого гризе неспокій, іншому, враженому такою ж хворобою? Він здатен тільки привітати його як рівного й побажати щасливої дороги. Стежки таких людей не перехрещуються — біжать урізнобіч і лише вряди-годи зближуються на віддаль, якої досить для такого привітання…

Однак несподіваність синового вчинку мене вразила, адже розумів я: не тільки бажання вчитися вигнало мого сина з дому, хотів, окрім того, і світу подивитися.

"Невже того, що я пережив, — подумалося, — мало, щоб зрозуміти облудність блукань? Невже, щоб зрозуміти це, потрібно не одне покоління Турчиновських? Таж коли батько не знайшов гавані, чи знайде її син?"

За хвилю я посміявся з таких думок. Мій син і я — це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не поєднаються, але все-таки ми одне дерево!

Думок у мені з'явилося, як бачиш, любий читальнику, багато. І це за коротеньку мить, коли я сидів, уражений несподіваною звісткою, й дивився на заплакане обличчя своєї паньматки.

"Матері, — подумав я, — наче чайки при битій дорозі. Коли не витопчуть ваші діти чужі люди, вони самі покинуть вас біля тієї ж битої дороги".

Зворушений цією думкою, я заспокоїв як міг дружину, але поїхати додому не захотів, поклавшись на те, що бджоли саме рояться. Мені ж забаглося побути на самоті. Отож я скористався з того, що дощ перестав, і відпровадив паньматку додому. Стояв і довго дивився, як зникає в глибині полів хитливий віз. Небом неслися сколошкані хмари, і від того на душі ставало незатишно. Мені здалося, що ось зараз вони підхоплять мене на свої крила і не матиму сили їм опертися. Захотілося навіть гукнути вслід за паньматкою, щоб повернулася й забрала мене з собою. Щоб забув я оцю розколошкану тривогу і свій непогамований неспокій…

В писанні я весь час звертаюся до тебе, люб'язний читальнику, але, вибач мені, не знаю я тебе. Хто ти і чи будеш ти колись? Чи потрапляють мої листки, яким віддаю останню силу, стороннім людям на очі і чи матимуть вони із них хоч малий пожиток? Зрештою, не кривитиму душею і скажу: думаю я про тебе, любий читальнику, тільки принагідно. Це писання потрібно мені самому — хочу зрівноважити в собі уморуйнівну силу й позбутися гнітючого неспокою, боротися з яким нелегко!..

Але ж мій син!.. Диво з див! Я навіть відчув легеньку втіху від того, що й моє яблуко не відкотилося далеко від яблуні. Водночас почав розбирати мене безпричинний сміх. "Господи, — сказав я, — мій син утік!"

Пішов назад до куреня, вже не маючи сили стримати сміху, та й не потрібно було. Як хлопчак, упав у пахкітливе сіно й нарешті дав волю реготу, який мучив мене. Сміх рвався з мене, як дощ із хмари, що давно носила його в череві.

Дощ почався знову, цього разу линув, як з цебра і начебто зареготав разом зі мною. Війнула хвостом блискавиця, загримотів грім — гроза покотилася над куренем з усією незагнузданою навальністю — це дало, зрештою, мені змогу отямитися.

"Що воно? — подумав я. — Чи не божеволію?"

В розхилені двері куреня полилося нестримною рікою молоде грозове повітря. Вряди-годи я ще вибухав сміхом, а водночас і сльози котилися мені по лицях.

Так, чудний і незбагненний був цей настрій — причини його лежали поза моєю свідомістю.