Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Раптом зачув гамір, удари заліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподорожан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро, їх уже побито й міцно зв'язано — вони плуганилися, понуривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба, але її до злодіїв не підпускала сторожа.

— Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! — горлав, стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чоловічок. — Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звідусіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч вулиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лишаються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як звичайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але душею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й перед собою вони чисті і тільки перед світом — брудні і зловорожі…

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох розбишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене каламутними, повними ненависті очима.

– І він тут! — тихо сказав Семен, але так, що почув і я. — Жаль, не вдалося нам його придушити…

— Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розправимося, — ще тихіше сказав Іван. — Коли така погань поруч, краще не розпочинати…

Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести поглядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас. Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безрозсудної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що, придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я. Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли б довелося нам із ним здибатися, — щось дивне й незбагненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні основ їхньої упередженості.

— Це хтось із їхніх? — спитав хтось із юрби.

— Та де, — відповіджено йому, — це той, що падав з хорів!

— Чого ви стали? — закричали ззаду. — Ведіть! Злодіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися з рук сторожі й кинулися на мене. Їх похапали за плечі, і вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони посунули далі дорогою.

Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'язний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього поруху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови: вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми, яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи правдиве те знаття?..

Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.

— Це знайомі ваші, пане регенте? — спитав. Палив люльку, і дим обгортав його обличчя.

— Авжеж! — мовив я. — Вони хотіли мене вбити.

— Зголосіть про те суддям, — виплюнув жовту слину чолов'яга.

— Стане їм, — сказав, відчуваючи отой чудний смуток. — Більше як на смерть не карають людину.

— То, може, напишете з цього приводу притчу? Давно їх уже не писали…

Я здригнувся: хто може знати про притчі, які пишу? Різко повернувся до співрозмовника — не знав-бо я його.

Чоловік усміхнувся, повернувся й пішов. Я пильніше придивився до його спини, і здалося мені раптом — постать ця віддавен мені відома. До мене повернувся гостроносий профіль — ну, звісно, помилитися тут було годі. Був то, як завжди, він, вічний мій супутник — Страх.

РОЗДІЛ XXIV

"Мудрість передвічна". Отара

Отара без пастуха, самі вівці й барани, котилася землею. Вона бігла із заходу на схід, а часом здавалося, що зі сходу на захід. Люди бачили її тільки тоді, коли сонце опускалося, і тоді, коли воно ледь-ледь підіймалося над овидом. Дивне враження мали люди, які бачили ту отару. Для одних була вона золоторунна, для других — срібнорунна, для третіх — звичайна. З'являлася несподівано, вихоплювалася на очі й безшумно, навально, нестримно котила сільською чи міською вулицею, польовим путівцем чи шляхом.

Ті, що бачили її, зупинялися, наче правцем биті, лише дивилися зачаровано на хвильний потік баранячих спин. Бувало, що цікавий опинявся посередині цього потоку й відчував доторки до себе вовни, яка пострілювала іскрами, дихання на тілі своєму тисячі розгарячілих ротів — дивний страх на такого нападав. Отара ж швидко перебігала обшир і ховалася, перш ніж минало остовпіння в людей. Одні казали, що вів ту отару малий чорний хлопець, інші — великий чорний баран, у якого золотом поблискували очі, але ніхто не міг зрозуміти, що це за отара й куди вона мчить.

А вона бігла все далі й далі, переходячи нові села і нові міста, витоптуючи нові дороги і перетинаючи шляхи. Ніхто після появи отари не хворів, ніхто не умирав, тож не викликала її поява паніки.

Однак люди надумали все-таки зайняти отару. Один князь наладнав загін і наздогнав її в чистому полі. Вівці не пручалися, коли їх гнали до загону, тільки жалібно помекували, а чорний баран неспокійно снував поміж них, доки всі заспокоїлися й почали мирно скубти траву.

Князь довго дивився на овець, а тоді розсміявся.

— Відбилися од господаря, — сказав він, — а люди вигадують казна-що!

Він утомився від ловів, як і всі його спідручні, й, закріпивши, скільки змога, загорожу, поїхав на ночівлю. Вранці князь знову поїхав до загорожі, але вона була поламана — від отари й сліду не лишилося.

Тоді поповз поза шкірою в нього морозець, і велів він своїм людям тікати з цього місця найхуткіше, сам же ледве дістався до свого замку, бо дорогою тяжко занедужав. За кілька днів він осліп, а ще за кілька розбив його правець. Він попросив небо звільнити його від наслання, і у відповідь на молитву побачив сурмача, який затрубив у золоту трубу.

— Ти, княже, вчинив велике зло, — сказав йому сурмач. — Навіщо, володіючи сотнями міст та сіл, захотів ще й отару собі зайняти?..

А отара котилася все далі й далі, й не одна людина бажала прихопити її. Але вранці заставала поламану загорожу, а ловці починали гнітитися важким почуттям провини. Захворювали дивними, невигойними хворобами, і до них, як і до князя, приходив сурмач, дорікаючи за вчинене.

— Що ж це за отара така, що її й займати не можна? — спитав один чоловік.

Але йому не дано відповіді, і отара так само безгучно котилася землею.

З долини вона вибігла на гори. Тут жив один великий магнат, який багато начувся про цю отару. Виготовив важкі й міцні мережі й запеленав кожну вівцю в окрему сіть, а всіх разом — у велику. Чорного барана відділив окремо, зачинивши в кам'яну печеру.

Наступного ранку магнат прокинувся, терплячи важкий біль у голові. Його судомило й мучило, але він все ж зібрався на силі, щоб подивитися на овець. Але не зміг вийти з покою, бо покоєм виявилася замурована кам'яна печера. Довго блукав тією печерою, доки не помер, залишивши у пітьмі свій кістяк…

Відтоді ніхто не бачив отари, лише вряди-годи по землі прокочувалися страшні землетруси. Від них руйнувалися міста, западали в землю будинки й гинули люди.

Тільки один ветхий дід з отого нещасливого коліна, що ловили отару, устиг записати на останній сторінці пергаментної книги: "Ті, що заковують, будуть закуті: ті, що ловлять, будуть зловлені; хто ж убиває, вбитий буде. Земля дочекається страшного кінця, бо хто навчив людину нищити те, чого вона не розуміє?"

Оповідають, той дід ходив землею й прохав, молив людей розплутати його із мереж.

— Мережі невидимі обплутали нас, — казав він, — сіті в'яжуть, хоч ми того не добачаємо. Зірвіте, люди, плетива оті, з мене і з себе зірвіте!

— Я бачив отару, — казав той дід. — Вона котиться по землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам…

Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками й закидали камінням. Один такий необережно кинутий камінь пробив дідові голову, і старий сконав.

По тому знову почали говорити люди про отару, але цього разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'являтися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і знову турбувала людей своєю незбагненністю.

РОЗДІЛ XXV,

де Турчиновський оповідає про вічну оману доріг і про дощі

Дороги для мене, любий читальнику, що для п'яниці трунок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на незвіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружується, в ньому починає струмувати прихована сила, яка наливає тіло дзвінкою молодістю. Люблю через те починати мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене ясними соками і коли життя здається найоманливішим і найчудовнішим.

Цього разу я йшов до міста Шклова, моїми співподорожанами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михайло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору, де я так нещасливо почав регентування — вони вирішили разом зі мною уздріти ширшого світу.

Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних пригод я не мав — зажив натомість гарного й бадьорого відчування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим створінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви, зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі волошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжувався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола — хвилі та й хвилі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблискувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях — лапаті подорожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта кашка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили раду.