Читати книгу - "Тихий Дін. Книга третя, Шолохов Михайло"

Він у повному складі, з усіма офіцерами прибув до Казанської. Раб-ськи запобігущий перед козаками, дрібнорослий, із злодійкуватими очима командир, оточений вершниками, верхи під'їхав до будинку, де був етапний комендант. Увійшов, войовничо махаючи нага§м.

— Хто комендант?

— Я — помічник коменданта, — підводячись, поважно відповів Степан Астахов. — Зачиніть, пане офіцере, двері.

— Я — командир тридцять шостого полку, військовий старшина Наумов. Е-е-е... маю за честь... Мені треба одягти й обути полк. Люди в мене роздягнені й босі. Чи чу-§те, ви ?

— Коменданта немад, а без нього я не можу вам видати зі скдаду й пари валянців.

— Як?

— А ось так.

— Ти!.. Ти з ким?.. Аррр-рештую, чорт тебе забер-р-ри! В підвал його, хлопці! Де ключі від складу, тиловий ти пацюк?.. Що*о? — Наумов ляснув по столі нагайкою, зблід-нувши з люті, збив на потилицю кудлату манджурську папаху. — Давай ключі — і без балачок !

За півгодини з дверей складу, збиваючи жовтогарячу куряву, полетіли на сніг, на руки з'юрмлених козаків, в'язки дублеників, пачки валянців, чобіт, з рук у руки пішли мішки з цукром. Гучний і веселий гомін довго роз-будоражував майдан...

А в цей час 28 полк з новим командиром полку, вахмістром Фоміним, вступав до Вешенської. Слідом за ним, верстов за тридцять, ішли частини Інзенської дивізії. Червона розвідка цього дня вже побувала на хуторі Дубровці.

Командувач Північного фронту генерал-майор Іванов за чотири дні перед цим, разом з начальником штабу генералом Замбржицьким спішно евакувались до станиці Кар-

гінської. Автомобіль їх буксував по снігу, жінка Здобржи-цького до крові кусала губи, діти плакали.

У Вешенській на кілька днів зайшло безвластя. За чутками, в Каргінській зосереджувано сили для того,. щоб кинути їх на 28 полк. Але 22-го з Кар гінської до Ве-шенської приїхав ад'ютант Іванова і, посміхаючись, забрав на квартирі командувача забуті ним речі: літній кашкет З новенькою кокардою, головну щітку, білизну та ще дещо З дрібниць...

В стоверстовий прорив, що утворивсь на Північному фронті, ринули частини 8 Червоної армії. Генерал Сава-тз в без бою відходив до Дону. На Тали й Богучар спішно відступали полки генерала Фіцхе — Лаурова. На півночі на тиждень стало незвичайно тихо. Не чути гарматного гуркоту, помовчували кулемети. Пригнічені зрадою верхньо-дінських полків, без бою відступали низівські козаки, що бились на Північному фронті. Червоні посувались бережно, помалу, пильно мацаючи розвідками розташовані попереду хутори.

Найбільшу для дінського уряду невдачу на Північному фронті заступила радість. До Новочеркаська 28 грудня прибула союзницька місія; командувач британської військової місії на Кавказі генерал Пуль з начальником штабу полковником Кіссом та представники Франції — генерал Франше — д'Еспере з капітаном Фуке.

Краснов повіз союзників на фронт. На станції Чир на пероні холодного грудневого ранку вишукувано почесну варту. Висловусий, пропияцького вигляду генерал Мамонтов, звичайно неохайний, але цього разу підтягнутий, вилискуючи сизим глянцем допіру виголених щок, ходив по пероні, оточений офіцерами. Ждали поїзд. Біля вокзалу тюпцялись і хукали на посинілі пальці музиканти військового оркестру. В караулі мальовничо застигли разно-масні й різнолітні козаки низівських станиць. Поруч сивобородих дідів стояли безвусі юнаки, почергован із чубатими фронтовиками. У дідів на шинелях блищали золо-

том і сріблом хрести й медалі за Ловчу та Плевну, мо~ лодші козаки були гостро пообвішувані хрестами, вислуженими за браві атаки під Геок-Тепе, Лідіантуяем і на германській — за Перемишль, Варшаву, Львів. Юнаки нічим не блищали, але виструнчувались і у всьому пильнували наслідувати старших.

Обгорнутий молочною парою, пригуркотів поїзд. Не встигли ще відчинитися дверці пульманівського вагона, а диригент уже люто змахнув руками, і оркестр гучно вдарив англійський національний гімн. Мамонтов, придержуючи шаблю, заспішив до вагона. Краснов гостинним господарем вів гостей до вокзалу повз мертво-застиглі шпалери козаків.

— Козацтво все повстало па захист батьківщини від диких червоногвардійських банд. Ви бачите представників трьох поколінь. Ці люди бились на Балканах, в Японії, Австро-Угорщині і Прусії, а тепер б'ються за волю від-чизни, — сказав він чудовою французькою мовою, гожо посміхаючись, царственним кивком голови показуючи на дідів, що, вирячивши очі, завмерли не дихаючи.

Не дурно Мамонтов, за наказам згори, старався, підбираючи почесну варту. Крам був показаний з доброго краю.

Союзники побували на фронті, задоволені повернулись до Новочеркаська.

— Я дуже вдоволений з блискучого вигляду, дисциплінованості та бойового духу ваших військ, — перед від'їздом казав генерал Пуль Краснову. — Я негайно видам наказа, щоб із Салонік вирядили сюди до вас перший Загін наших солдатів. Вас, генерале, я прошу приготувати три тисячі шуб та теплих чобіт. Сподіваюсь, що при нашій допомозі ви зумійте остаточно викоренити більшовизм.

... Спішно шили дубленики, заготовляли валянці. Та щось не висідав у Новоросійську союзницький десант. Пуля, що поїхав до Лондона, заступив холодний, пихатий Бріггс. Він привіз з Лондона інші інструкції і суворо, з генеральською простолінійпістю заявив:

— Уряд його величності чинитиме Добровольчій армії на Дону широку матеріальну допомогу, але не дасть жодного солдата.

Коментарі до цідї заяви були не потрібні.

XII

Ворожість, що незримою борозною розділила офіцерів і козаків ще в дні імперіалістичної війни, на осінь 1918 року набула розмірів нечуваних. Наприкінці 1917 року, коли козачі частини помалу стікались на Дій, випадки вбивства та видачі офіцерів траплялися рідко, зате за рік вони стали явищем майже звичайним. Офіцерів примушу-вали під час наступу, за прикладом червоних командирів, іти попереду цепів і без шуму, нишечком пострілювали їм у спини. Тільки в таких частинах, як Гундорів-ський георгіївський полк, спайка була міцна, але в Дін-ській армії їх було небагато.

Лукавий, тямкий тугодум Петро Мелехов давно зрозумів, що сварка з козаком накличе смерть, і з перших же днів дбайливо намагався знищити грань, що відділяла його, офіцера, від рядового. Він, так само як і вони, говорив при нагоді про непотрібність війни; при чому говорив це нещиро, з великою натугою, але нещирості ці§ї не помічали ; підфарбовувався під більшовика і над усяку міру став запобігати перед Фоміним, відколи побачив, що того висував полк. Так само, як і інші, Петро не від того був, щоб пограбувати, полаяти начальство, пожаліти полоненого, в той час, як у душі його тяжко буяла ненависть, руки судомило від сверблячого' бажання вдарити, вбити... На службі був він покладливий, простий, — віск, а не хорунжий! І втерся ж ото Петро в довіру до козаків, зумів перед очима в них змінити личину.

Коли під слободою Солонкою Наумов повів геть офіцерів, Петро зостався. Смирний і тихий, постійно пробуваючи

ПО

в затінку, у всьому поміркований, разом з полком прийшов він до Вешенської. А у Вешенській, пробувши два дні, не видержав, бзикнув і, не побувавши ні в штабі, ні в Фоміна, подавсь додому.

Зранку того ж дня у Вешенській на плацу, біля старої церкви, був мітинг. Полк я"дав приїзду делегатів Інзенської дивізії. На плацу юрбами ходили козаки в шинелях, некритих кожухах та зшитих з шинелей сурдутах, у ватяних чекменях. Не вірилось, що цей строкато вдягнений величезний натовп — стройова частина, 28 козацький полк. Петро сумно переходив від однієї купки до іншої, по новому оглядав козаків. Раніше, на фронті, одяг їхній не впадав у вічі, та й не доводилось бачити полк суцільною компактною масою. Тепер Петро, ненависно покусюючи відрослий білий вус, дивився на вкриті памороззю обличчя, на голови, накриті різнобарвними папахами, малахаями, кубанками, кашкетами, спускав очі і бачив таку ж буйну різноманітність: розтоптані валянці, чоботи, обмотки поверх знятих з червоноармійців ботинок.

— Босота! Мужва клята! Виродки! — в безсилій люті шепотів нишком Петро.

На парканах біліли фомінські накази. Мешканців не було видно на вулицях. Станиця вижидально таїлась. В просвітах провулків виднілась біла грудина заметеного снігом Дону. Ліс за Доном чорнів, як намальований тушшю. Біля сірої мурованої брили старої церкви отарою купчились жінки, що поприїздили з хуторів до чоловіків.

Петро, вдягнений в обшитий на бортах кожух з величезною кишенею на грудях та в цю прокляту каракулеву офіцерську папаху, якою він недавно так пишався, щохвилини почував на собі косі, холодні погляди. Вони проймали його мов протягом, погіршували й без того тривожно-розгублений настрій. Він невиразно пам'ятав, як на днищі перекинутої поперед плацу бочки виріс приземкуватий червоноармі ць в добротній шинелі та новісінькій смушевій папасі з розстебнутими мотузками навушників. Рукою

в пуховій рукавичці той ііоправйв обмотаний круґ шиї димчастосірий трусячий, козачий з китицями, шарф, оглядівся,

— Товариші козаки! — шмагнув по вухах Петра низький застужений голос.

Озирнувшись, Петро побачив, як козаки, вражені незвичним в їх обіхідці словом, ззираються, підморгують один одному, обіцяйливо й схвильовано. Червоноармі ць довго говорив про радянську владу, про Червону армію та взаємини з козацтвом. Петрові особливо запам'яталось, — промовця ввесь час перебивали криками:

— Товаришу, а що таке комунія?

— А нас до неї не запишуть?

— А що то за комуністична партія?

Промовець притискав до грудей руки, повертався на всі боки, терпляче з'ясовував:

— Товариші! Комуністична партія — це справа добровільна. До партії вступають з власного бажання ті, що хочуть боротися за велику справу визволення робітників та селян від гніту капіталістів та поміщиків.

За хвилину з іншого кутка вигукували:

— Просимо з'ясувати про комуністів та комісарів!

Після відповіді не минало й кілька хвилин, як знову

чийсь яровитий бас гуркотів:

— Незрозуміло говориш про комунію. Дуже просимо з'ясувати. Ми — люди темні. Ти нам простими словами шквар!

Потім нудно й довго говорив Фомін і часто, до діла й не до діла, хизувався словом "екувируватись". Біля Фоміна увивався якийсь молодий хлопець у студентськім кашкеті та чепурному пальті. А Петро, слухаючи безладну промову Фоміна, згадав, як у лютому 1917 року, того дня, коли до нього приїхала Дарка, вперше побачив він його на станції по дорозі до Петрограда.