Читати книгу - "Ти - моя пристань, Юліанна Бойлук"

Переодягаюся у звичайний одяг і застрибую в карету, попросивши Кіраза мчати щосили. І хоч він виконав мою волю, та мені здавалось, що ми повзли, мов черепахи. О Аллах, як же я боюся не встигнути!

Сонце, прошу тебе, зупинися! Ангели, дайте йому терпіння! Щоб дочекався! Лише, щоб дочекався...

Все, ми прибули. Я вистрибую з карети, забувши попередити Кіраза скільки мене чекати, та мчу поміж людей уперед. Ще трошки, ще ледве-ледве... А що, якщо він вже пішов? Ні, маячня... Він би не покинув мене. А якщо Джем мала рацію? Ні, не може цього бути... Ох, серце, не калатай так швидко!

Я на місці... Де ж він? Де ж, Всевишній? І враз... В моєму серці спалахнув вогник. Не пішов. Дочекався! Моя душа хотіла кричати від радості, як тільки я побачила його постать. Сумний, зневірений, розчарований… Однак, не пішов. Залишився чекати. Не знаю чому, але усвідомлення того, що ось цей чорнявий юнак з ямочками в щоках, чекає мене тут півдня, але все ж залишається, приносило мені солодкого присмаку щастя. Що ж це я, треба скоріше підійти. І головне стерти цю дурнувату посмішку з обличчя, а то виглядаю, як цілковита ідіотка. Все, так краще. Загорнувши неслухняний локон, поспішаю до Бея, що зараз дивиться в нікуди і точно мене не бачить. Я обережно ставлю руку йому на плече, і ніжно вимовляю ім'я. З особливою ніжністю:

— Арман...

Він хутко дивиться на мене, немов не одразу розуміє чи справжня я, чи лише марення...

— Пробач, я спізнилася. Не зуміла раніше прийти, квапилась, як лише могла. Ти сердишся?

На його обличчі з'являється та ж дурнувата широка щаслива і дуже осяйна усмішка, яка щойно була у мене. Бачачи її, мене огортає нова порція тепла, немов сонце заглянуло у душу.

— Селіндж, невже це ти? Я так боявся, що більше ніколи тебе не побачу...

— Я знаю... Я теж... Не сердишся? — зовсім мило перепитую я, посміхаючись самими лише очима.

— Що ти... Ти прийшла вчасно, це я раніше просто...

Я дзвінко сміюся, опускаючи очі додолу. Ох, якби ж він лише знав, чого мені вартувало сюди прийти. Хоча ні, хай краще не знає... Арман сміється разом зі мною і ласкаво бере мою руку у свою та просить піти з ним кудись удалечінь. А мені байдуже куди і я навіть не подумаю спитати. Головне, що він дочекався мене! Інше не важливо...

— Селіндж, — тихо шепоче Бей, поглянувши на мене, — ти віриш у долю?

— Не знаю... Певно, ми самі є творцями своєї долі. Однак, не завжди. Іноді є випадки, в яких нам не дають право вибору, а часом доля твориться без нашого втручання. А ти?

— Хотів би вірити, що ми вільні жити так, як самі бажаємо. Та чи так це?

Я мовчу, деякі теми краще залишати без відповіді. На те вони і вічні питання, аби їх намагалися розгадати наші діди, ми і намагатимуться наші онуки... Ми сідаємо на якусь лавочку в кінці вулиці під прекрасним розлогим деревом. Пильно глянувши на Армана, я першою порушую тишу:

— Чому ти дочекався? Ти міг піти вже сотню разів, але ти залишився... Я хочу знати чому...

Він перевів свій сонячний погляд на мене, ніжно всміхнувшись:

— Чесно?

— Звісно...

— Не знаю, Селіндж. Справді, я не знаю чому. Я не міг піти. Ноги не послухались би. Так, розум твердив мені, що я дурень і що ти вже не прийдеш. Але серце не вірило в це... До того ж я сподівався, що побачу тебе ще хоч раз... Сподівався... І ти прийшла. Чому ти прийшла? Ти ж могла подумати, що я вже пішов...

— Я так і подумала... — чарівно щиро посміхаюся.

— Чому ж тоді прийшла?

— Я знаю, як тебе повернути, — переходжу на шепіт.

— Як же? — зацікавлено підіймає брову. Певно, не одна я так вмію...

— Я б обов'язково потрапила у якусь ситуацію, ти з'явився б і врятував мене. А тоді я пояснила б, що не змогла прийти раніше... — нас обох охоплює сміх, Арман дивиться на мене зовсім ласкаво, я ж навпаки уникаю цих поглядів. Певно, мені страшно. Страшно розбити йому серце, страшно закохатися, щоб потім не страждати через це. Адже я Султана. Нам не дано бути разом. Однак, я все одно йду до нього, запевняючи себе, що керуюся просто жагою до волі. Та чи лише нею? Так, зізнаюся, мені сподобався Арман. Однак, доведеться боротися з цим почуттям... Здається, я сама заплуталася у своїх діях і переконаннях. В цю мить в повітря злітає наша дружня розмова. Говоримо про коней. Зацікавлений моїми знаннями про верхову їзду і самих тварин, Бей пропонує мені парі:

— Нумо хто швидше верхи в парк і назад. Переможець загадує бажання...

— А коні де взяти?

— Залиш це мені. Згодна? Чи злякалася? — хитро так дивиться. От же! Хіба я буду я, якщо після цих слів відмовлюся?

— Я, якщо хочеш знати, взагалі нічого не боюся! — кидаю лукавий погляд, в якому грають бісики...

— Тоді ти згодна? — перепитує юнак, все ще не зводячи з мене погляду.

— Так, я згодна... — а я вам казала, що мені сьогодні не щастить? Це було необдумане рішення... Арман встає і, все ще не відпускаючи моєї руки, веде кудись у далечінь, розповідаючи різні легенди та час від часу жартуючи. Знаєте, мені так спокійно з ним, так добре, що я навіть не помітила, як ми дібралися до не дуже великого (якщо враховувати те, що я живу в Топ-Капи), але дуже затишного будинку. Там була конюшня, альтанка та навіть зовсім маленький фонтанчик на задньому дворі, але про нього я дізнаюся згодом. Знаєте, мені здалося, що я потрапила у казку...

— Ласкаво прошу, Селіндж Хатун, — посміхнувся Бей, завівши мене до головної алейки саду.

— Це твій дім? — округлюю очі...

— Ні, ну майже. Це все належить зовсім не мені, проте я тут живу в час, коли гостюю у Стамбулі... Тут є конюшня. Сюди...

Арман скеровує мене до такої ошатної конюшні, що мені аж весело на душі стає. В стайні стоять прекрасні жеребці.

— Обирай будь-якого... — по-господарськи розпоряджається юнак. В мене розбігаються очі, хоч я і звикла до розкошів.

— А можна?

— Тобі усе, що бажаєш...