Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Віднайдений час, Марсель Пруст 📚 - Українською

Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Віднайдений час" автора Марсель Пруст. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 118
Перейти на сторінку:
class="p1">«Ага, чи домоглася ця бідолашна Франсуаза білого квитка для сестринця?» Але Франсуаза, — вона вже давно робила все, щоб комісувати сестринця, — коли їй сказали, що можна за посередництвом Ґермантів звернутися до генерала Сен-Жозефа, відповіла з розпачем: «Ба ні, це справа пропаща, нічого від цього діда не доб’єшся, як на гріх, він — патріота», бо Франсуаза, тільки мова заходила про війну, вважала, хоч би як їй дошкуляла війна, що не можна кидати тих «нетяг росіян», якщо ми вже «аліянти». Шафар, зрештою, переконаний, що війна триватиме десять днів, не більше і завершиться блискучою звитягою Франції, не зважився б на ро-лю пророка — та й забракло б йому на те уяви — ану ж війна буде довготривала, та ще й з непевним кінцем. Але в очікуванні на цю цілковиту і блискавичну перемогу він намагався чим тільки міг допекти Франсуазу до живого. «З цього ще може вийти неабияка халепа, бо забагато, виявляється, тих, хто не хоче братися до зброї, шістнадцятирічних хлопчиків-рев». Він говорив так, аби «вжалити» прикрими словами, називаючи це «стрілити кісточкою, загнати карлючку, скаламбурити». — «Шістнадцятирічних, Царице Небесна! — гукала Фран-суаза і недовірливо додавала: — А казали ж, братимуть допіру двадцятирічних, бо то все діти!» — «Природно, в газетах про це писати заборонили. Отож увесь молодняк поженуть на фронт і вернуться лічені одиниці. З одного боку, це непогано, пускати кров час від часу корисно, це змушує ворушитися. Бо достолиха, якщо хлопці ніжні, нерішучі, їм зразу куля в лоб і квит! Воно й це потрібне. А крім того, з якого побиту це мало б обходити офіцерів, їм капає грошва, чого їм іще треба?» Франсуаза так блідла під час цих балачок, що ми боялися, як би шафар не довів її до розриву серця.

А проте від свого бідкання вона кращою не ставала. Коли мене відвідувала якась дівчина, а я випадково відлучався з кімнати, я заставав стару служницю, хоча їй страшенно боліли ноги, на драбині, бо її брала хіть, як вона казала, розшукати на антресолі якесь із моїх пальт, аби перевірити, чи не побила його міль, а насправді хотілося нас підслуховувати. Попри всі мої зауваги, вона зберегла звичай ставити непрямі запитання, віднедавна ще й тулячи при цьому щось на зразок «по-заяк довідно». Не зважуючись поспитати: «Чи ви, пані, маєте свою віллу?», вона проказувала, несміливо зводячи очі, ніби поштива дворнячка: «Позаяк довідно ця пані має свою власну віллу...» — уникаючи прямого запитання не так із ґреч-ности, як з остраху видатися надміру цікавою.

Зрештою, оскільки наші найулюбленіші слуги — особливо якщо вони вже майже не роблять нам послуг і не виявляють належної шани, — залишаються, на жаль, слугами і тим чіткіше окреслюють визначені для своєї касти межі (нам хотілося б їх стерти!), чим дужче впевнюються в тому, що втерлися в нашу касту, Франсуаза, якщо говорити про мою особу, часто зверталася до мене («аби мене куснути», — сказав би шафар) із дивацькими речами, яких би зроду собі не дозволила вихована людина. З потаємною, але глибокою радістю, ніби йшлося про тяжку хворобу, тоді як мені просто було гаряче і піт — я цього навіть не помічав — росився на моєму чолі: «Але ж панич увесь мокрий!» — казала вона, мовбито вражена дивним явищем, з легким презирливим усміхом, наче випливло щось непристойне («панич, виходить, а забув надіти краватку»), а все ж стурбованим голосом, де вчувалася тривога за моє здоров’я. Можна було подумати, що ніхто, крім мене, не пітнів на білому світі. Врешті вона вже перестала говорити так влучно, як колись. Бо у своїй покорі, в чулому захваті перед людьми, куди нижчими за неї, вона підхопила їхню гидомирну говірку. Донька, скаржачись на неї, казала мені (не знаю, звідки вона це взяла): «Мати все зі мною гиркаються, то двері їм не причинила, то ще що, учепляться за щось — і трелі-морелі, і трелі-морелі», — Франсуаза гадала, мабуть, що тільки неповна її освіта позбавляла її досі такої мовної перлини. І я чув, як з її уст, на яких колись квітла найчистіша францужчина, зривалося по кілька разів на день: «І трелі-морелі, і трелі-морелі».

Зрештою, цікаво, як мало варіюються не тільки вирази, а й думки в однієї й тієї самої людини. Шафар завів звичку заявляти, що пан Пуанкаре зловмисник, не через гроші, а тому, що неодмінно хотів війни, і товк про це сім-вісім разів на день перед одною й тою самою незмінно зацікавленою аудиторією. При цьому не змінював жодного слова, жодного жесту, жодної інтонації. І хоча його виступ тривав лише дві хвилини, він щоразу залишався однаково зашкарублий, ніби театральна постанова. Огріхи його францужчини псували говірку Франсу-ази достоту, як псували її доччині мовні огріхи. Він правив, що пан де Рамбуто був колись страшенно вражений, почувши, що дук Ґермантський назвав «будиночки пана Рамбуто» псуарами. Мабуть, у дитинстві його вухо не чуло тут «і» — і це в нього так і залишилося. І він вимовляв це слово хоч і неправильно, але в кожен слід. Франсуазу спершу це пантели-чило, але згодом вона почала його мавпувати, нарікаючи, що таке причандалля передбачене не для жінок, а для чоловіків. Так її покора і подив перед шафарем змусили її говорити не пісуари, а тільки — з легкою поступкою логіці— пісівари.

Служниця вже не спала і не їла, все слухала, як читає комюніке, в яких вона нічого не тямила, шафар, тямущий не більше за неї; над хіттю дрочити Франсуазу в того тепер часто брала гору патріотична веселість; він кидав з приємним усміхом, говорячи про німців: «Бій, мабуть, буде гарячий, наш старий Жоффр он як химерує і химородить!» Франсуаза, не вельми розуміючи, про які химерії і химороди йдеться, відчувала, що сказана фраза була одним із милих екстравагантних вибриків, отож вихована людина повинна відгукуватися на неї з гумором, весело знизуючи плечима, ніби кажучи: «Він завше такий», — відчувала і всміхалася, ковтаючи сльози. Принаймні вона була щаслива, що її новий хлопчина різничук, попри своє ремесло досить лякливий (хоча починав на міській різниці), ще не досяг призовного віку. А то вона дійшла б до самого військового міністра, аби його звільнити.

Шафар, либонь, не здогадувався, що комюніке невтішні й що ми ще далеко від Берліна, бо коли читав: «Ворога знову відкинуто з тяжкими втратами для нього...», — то славив ці подвиги як нові перемоги. Проте мене вражала швидкість, з

1 ... 17 18 19 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Віднайдений час, Марсель Пруст», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Віднайдений час, Марсель Пруст"