Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Мечі дружини, в битвах славні, Дзвенять степами крізь імлу.

І плаче гірко Ярославна В Путивлі-градї на валу.

ІЗ ЗБІРКИ «НАРОДЖЕННЯ СИНІВ»,

1939 р.

ОПОВІДАННЯ ПРО СІЧНЕВИЙ ВЕЧІР

Минуло днів і вечорів немало З тих пір, як проходив Охрім, бувало,

І в Лиетвянці, і по других краях,

Як, в постоли обувши свого пана, Спалили дві гуральні спозарана І головешки кинули на шлях.

Болиголов поріс, а може, й рута,

На тих місцях, де гримотіли пута, Ходили пані, рвалися хорти.

Охрім шукав до Черняка 6 доріжки, Його стріляли, клали на обніжки,

А він не вмер, бо треба жить і йти.

І от дійшов у надвечірню пору,

Зборов нужди і злиднів темну гору, Кував підкови, направляв клинки,

І не за гроші, а за власну совість. Живе боїв невичитана повість,

І в ній дано Охріму сторінки.

Та що пройшло — навіки одціуміло,

У днях нових — нове наспіє діло Тому, хто кров’ю сходив неспроста. Охрім сідає в тиші серед хати,

Бере благенький зошит у внучати І пише, пише Леніну листа.

«Отак живем і думаєм премного,

Що світ змінився, змінишся й, дорого, Без вибоїн, старців і споришу.

Та й писар з мене! Двоє слів не зв’яжеш. Товариш Ленін, що ти мені скажеш, Якщо тебе я в гості попрошу?

Не обезсудь на цьому слові вірнім,

Нема садів таких, як у Підгірнім,

На всю округу, мо’, й на світі всім.

І люди в нас і чесні, і робочі,

Приїдь удень, а може, й опівночі.

Здоров же будь!

Писав коваль Охрім».

І в мозолях рука його уперта Шукає, клеїть сірого конверта З листом душевним, писаним вночі.

— Оджився я в своїм далекім літі, Загляну в місто, що нового в світі? Збирай, стара, одежину й харчі.

То се, то те куплю, аби клопоту,

А руки завжди матимуть роботу,— Виходить в двір, і запряга коня,

І мчить у даль, і поминає хату,

Артіль свою, і молоду, й багату,

Дубів підгірних срібляне вбрання.

Я теж ходив тим бором-ясногором, Любив дівчат із голубиним зором, Втекло води, спливло немало літ!

В поля виходжу і, здається, бачу І цвіт очей, і посмішку гарячу,

Живіть веселі! Вам привіт, привіт!

Січневий день згасав на передмісті І ніс' журбу а чи тривожні вісті,

Стояли люди мовчки,— що слова! Дівчатко йде у подорож нехитру,

Сльозу ковтає, ставши проти вітру,

І пальчиків закляклих не хова.

Спинись, ковалю, ходить сум і тиша, Морозна днина прапори колише,

У чорноті нахилені на діл.

Ливар бреде, спини його, ковалю,

Візьми від серця половину жалю,

Як все життя ділили ви навпіл!

Школярики стоять по три, чотири,

Матрос болюче стогне, командири Уста зціпили сумом незгорда.

А серед площі, в порулещасливу,

Візник старий, коню припавши в гриву,

Чи спить, чи мріє, може., він рида?,

— Що діється? Що, люди добрі, сталось? ■— І небо синє враз заколивалось.

Гудки, як діти, бились у плачу.

Охрім побачив — болю не поборе.

— Ілліч помер...— йому шепнуло горе,

І він застиг, і серця не відчув.

І вперше взнав, що дві його'— старечі. Якийсь хлопчина ніжно попід плечі Його підтримав.— Що, дідусю, вам? —

А люд ліворуч і праворуч,

Немов ріка, текла жалобна гореч,

І місця тут не знайдемо словам.

— Ілліч помер! — гудки несли по світу. Охрім лодумав — а чи бути літу?

Коли ж така утрата — бути дню?

Чи сходить сонцю, чи його не треба?

І враз почув — жалобний марш до неба Росте, людей єднаючи в рідню.

Дівчатко втерло сльози на морозі,

Хто був у місті, в полі чи в дорозі,

Застиг на мить під вечір сніговий.

Хто бачить міг, той бачив навіть в горі,

Як прапори шуміли яснозорі І Ленін посміхається живий.

МАРШ ЧУБЕНКА (З кінофільму «Вершники»)

Прощайте, села у вогні, Далека путь нам лягла.

Ой скачуть коні вороні, Дзвенять сталеві вудила.

Голубко, мила, не журись,

Ти сльози, мамо, зітри.

Над полем ворони знялись, Подули порохом вітри!

Та сонце сходить угорі,

Мов шабля блискає знов.

Не спіть в ці ночі, шахтарі! Виходьте, хлопці, із дібров!

Щоб, як повернемось назад,— Жита цвіли між ланів,

Щоб України пишний сад Для рідних вічно зеленів!

Прощайте ж, села у вогні, Далека путь, нам лягла.

Ой скачуть коні вороні,. Дзвенять сталеві вудила.

БОГУНСЬКА ПЕРША

Не плачте, богунці! До бою, богунці! За нами підводиться край,

За волю, за евободу Для рідного народу!

Прощай, командире, прощай...

Виблискує зброя, і труби заграли Від степу по тихий Дунай.

За кров твою гарячу,

За доленьку батрачу!

Прощай, командире, прощай...

То воля твоя нас у. бій піднімає.

В пожарі гуде небокрай.

За батька! за брата На ворога, на ката!

Прощай, командире, прощай...

Ми витремо сльози і зброю затиснем Над полум’ям земель і рік,

Щоб ворогів рубати,

Щоб волю здобувати.

Прощай, командире, навік!

До степу старого, до синього неба Не грізний шумить буревій '—

За волю, за свободу Для рідного народу На смертний виходимо бій!

БОГУНСЬКА ДРУГА

Тихим полем, синім морем, долом і горою Йдуть богунці у поході, затискають зброю. Щорсом вона кута,

У бою не гнута,

Під червоними знаменами Слава їй здобута!

Били ж, били на Вкраїні гетьмана й Петлюру 1 Зберігали хлопці зброю вдень і в нічку хмуру. Щорсом вона кута,

У бою не гнута,

Під червоними знаменами Слава їй здобута!

А за славним командиром — тих бійців немало, Тільки ж зброя командира з рук йому упала...

Ним же вона кута,

У бою не гнута,.

Під червоними знаменами Слава їй здобута!

Та не гнулися богунці, пойняті журбою,

За Радянську Україну підіймали зброю — Щорсом вона кута,

У бою не гнута,

Під червоними знаменами Слава їй здобута!

БОГУНСЬКА ТРЕТЯ

Ідуть ескадронами,

Тільки тупіт висне.

Пісня лине гонами, Найлюбіша пісня!

Що ж ви, хлопці, хмурені, Ш.0 ж ви, хлопці, журені?

В бою з посіпаками Чи прив’яла сила?

В січі між атаками Спогадалась мила?

Креше кінь копитами І поводить оком,

А шляхами битими їде одинокий.

В хатах по-хижачому Рвав усе одразу... Дівчину збатрачену Тяжко так образив...

Там, де річка Тетерев, Там, де сизі води, їдуть перші четверо —

Не шукають броду.

Радуються стрічею,

Що у серці мали;

По хорошім звичаю Щорса зустрічали.

Як сказали Щорсові Про важку образу,

Як сказали Щорсові —