Читати книгу - "Одержимий злом"

— Вони почали листуватися приблизно три роки тому, — нагадав Гаммер. — Уже після укладення цієї схеми.

Семмельман кивнув. Ввів її ім’я у базу даних, надав йому індексоване число, яке ставило її в коло найбільш наближених до Тома Керра осіб.

— Чи є ще хтось із прізвищем Мельберґ? — запитав Вістінґ.

У базі таких не знайшлося.

— Маємо одну особу, котра мешкає по сусідству з нею, — вів далі Семмельман. — Руне Несс із Гокксюнна. Він ходив разом з Керром до одного класу в молодшій школі. Он він, на самому зовнішньому краю схеми.

Вістінґ розгорнув теку з документами, яку йому дав Стіллер.

— Флойд Тюе з Червоного Хреста. Лише він, брат і Луне Мельберґ провідували Керра в тюрмі.

Семмельман набрав на клавіатурі ім’я.

— Є один на ім’я Флойд, але не Тюе.

Вістінґ сів, глянув на телеекран. Автомобіль стеження проминув з’їзд на Саннефьорд.

— Вони під’їжджають, — завважив Гаммер.

Розділ 22

Семмельман розклав на столі чотири теки-скорозшивачі. По одній на кожну жертву Тома Керра. Дві справи, за яких Кера було засуджено, — Тея Полден і Сальва Гаддад; тека третьої жертви, тіла якої так і не знайшли, — Таран Нурюм; і одна з матеріалами на жінку, якій вдалося уникнути долі трьох інших дівчат, — Фрею Бенґтон. На кожній теці стояла дата скоєння злочину.

— Наша робота полягала у визначенні пересувань Тома Керра напередодні кожного злочину, ми мали встановити, де він бував і з ким контактував, — пояснив Семмельман. — Десь у цих пересуваннях він мусив перетнутися з Іншим. Це мало б бути місце, де вони зустрілися або домовлялися про зустріч. Пошук дав чимало імен, але жодної прив’язки до Керра.

— А телефонні контакти перевіряли? — запитав Гаммер.

— Звісно, до слідчих дій входила перевірка всієї можливої комунікації, телефонів й електронної пошти, — кивнув колишній головний слідчий. — На жаль, безрезультатно.

— Він міг мати окремий телефон для спеціального вжитку, — озвався Гаммер.

Семмельман кивнув.

— Ми припустили, що спілкування між Томом Керром та Іншим відбувалося за допомогою телефонів, призначених винятково для цих контактів. Поблизу є лише дві базові станції, які забезпечують телефонний зв’язок хутору. Ми провели масову виїмку всіх дзвінків за останні три дні напередодні кожного викрадення, — сказав він, тицьнувши пальцем на ноутбук, мовби натякаючи, що вся інформація лежить саме там. — Дані проаналізували, але так і не з’ясували, з якого номера він міг би телефонувати.

— Я можу отримати доступ? — запитав Вістінґ, кивнувши на комп’ютер Семмельмана.

— Перешлю тобі лінк і пароль.

— Вона з’їхала з шосе, — повідомив Нільс Гаммер.

Вістінґ перевів погляд на телеекран. Автомобіль Луне Мельберґ з’їхав з шосе Е18 у напрямку Ларвіка. Авто стеження слідувало відразу за її «фордом». Мальберґ їхала дуже впевнено, ніби точно знала, куди їй треба. Через дві роз’язки-кола, на вулицю Ельвеваєн, уздовж річки Лоґен.

Нільс Гаммер обернувся до колег.

— Вона прямує до нього, — вже не сумнівався він.

Вістінґ зателефонував Стіллерові.

— Ви бачите те саме, що й ми? — запитав він.

— Так, їде сюди, — підтвердив Стіллер.

— Як вчините у цій ситуації?

— Блокпостам дали вказівку розпитати її, як і всіх, куди прямує. Пояснять, що дорога перекрита до дев’ятої години вечора. А до того часу ми повисимо в неї на хвості, подивимося, як буде поводитись.

Вони ще обговорили практичні моменти, пов’язані з наступним брифінгом. Водночас Вістінґ не відводив погляду від відеотрансляції реєстратора. В усті Лоґена авто переїхало міст Ґлоппенбрюа й попрямувало на схід, у напрямку Саннефьорда й Ефтанґа.

Вістінґ завершив розмову й знову обернувся до Семмельмана.

— Що сталося з автомобілем, у який вони намагалися затягнути Фрею Бенґтсон? — запитав він.

— Спалений дощенту, — відповів Семмельман, беручи теку з фотографіями. — Авто разом з хутором перейшло Томові Керру в спадок від дядька. Він його не перереєстровував на себе, просто почепив украдений номерний знак.

Семмельман погортав папери в іншій папці, знайшов виписку.

— Маємо інформацію від «Автопаса», які станції дорожнього контролю він перетинав. Ймовірно, при кожному перетині вони міняли номерні знаки. Ми з цього приводу затіяли ціле окреме розслідування. Номерні знаки на одному й тому самому типі автомобіля були в двох випадках зняті з транспортних засобів, запаркованих поблизу басейнів, де працював Том Керр.

Поліцейські пропустили один автомобіль між собою та Луне Мельберґ і їхали далі старою прибережною дорогою до Саннефьорду.

— Через п’ять хвилин вона буде на зовнішньому блокпості, — озвався Вістінґ.

Семмельман знову сів на стілець. У нарадчій кімнаті стало тихо. Всі мовчки спостерігали за переслідуванням.

Перед блокпостом вишикувалася черга з автівок. Сірий «форд» звернув з місцевої дороги й зупинився перед пунктом контролю. «Форд» і поліцейських-переслідувачів далі розділяв сторонній автомобіль, тож видимість того, що відбувалося попереду, була не надто добра. Коли підійшла її черга, вона значно довше перемовлялася з вартовими посту, ніж попередній водій, але, зрештою, розвернулася і поїхала в зворотному напрямку. Коли жінка за кермом проминала авто стеження, трохи вдалось роздивитися її. Кругле обличчя, гривка звисає на очі.

— Її відпустили? — здивувався Семмельман, побачивши, що поліційне авто не поїхало вслід за Луне Мельберґ.

— Їй також почепили маячок, — пояснив Гаммер. — Потім наздоженуть.

Вістінґ знову схилився над велетенською схемою, до роботи над якою відчував неймовірну повагу.

— Хто з цих людей є твоїм кандидатом? — запитав він.

Семмельман, вагаючись, похитав головою.

— Явних кандидатів немає, — сказав він. — Зате є одна цікава особа, про яку ніде не згадувалося і словом.

— Кого ти маєш на увазі?

— Коли хутір перейшов у власність Тома Керра, там з’явився якийсь східноєвропеєць. Про це ми довідалися трохи пізніше, зате відразу з трьох джерел інформації. Останнього разу його бачили приблизно півтора року тому, перед зникненням Теї Полден. У головному будинку садиби мали встановити новий електричний лічильник. Двері електрикам відчинив чоловік-іноземець.

— І ви не подали на нього в розшук?

— Такий варіант розглядали. Ми спробували намалювати фоторобот, але опис його зовнішності був надто скупий. Ніхто з трьох, хто бачив того чоловіка, не мав певності, що впізнає його, побачивши вдруге. Ми навіть не знаємо, про яку національність ішлося.

— А тут ніякий східноєвропеєць не затесався? — запитав Вістінґ, придивляючись до схеми.

— Аж двадцять двоє! Та здебільшого це особи, з якими він перетинався у в’язниці. Усіх перевірили. За часом ніхто з них не підходить на роль помічника Керра. Всі або ще відбували покарання, або перебували за кордоном, або ж мали інше алібі. І ніхто з них ніколи не був удома в Керра.

— Що він сам про це казав? На допиті?

— Все заперечував. Казав, що нікого чужого в його домі не заставали.

Задзвонив телефон