Читати книгу - "Чорне сальто, Ткач Дмитро"

Адже кожна мить польоту — неймовірний риск. Але Петя робить нові й нові трюки. Він то летить, розставивши руки, то крутиться млинком так, що важко навіть розрізнити, де в нього голова, а де — ноги. Оркестр безугавно виконує мелодію якогось танго.

Але ось мелодія обривається. Спершу майже нечутно, а потім гучніше й гучніше дріботить барабан. В залі стає тихо. Однотонний наростаючий звук барабана наче раптом пригасив, придавив у величезному круглому приміщенні всі інші звуки, наелектризував повітря. І кожного, хто тут присутній, охоплює передчуття нового, несподіваного, досі не баченого.

Петя розгойдувався на трапеції дедалі дужче. Коли він ішов угору, то вже майже торкався головою брезентового даху. Крізь дріб барабана почулося коротке і вольове:

— Алей!

Зала завмерла в напрузі. І тоді раптом:

— Ап!

Петині руки випустили трапецію. Тіло його зібгалося в клубочок, завертілося в польоті. Одне сальто, друге, третє. Це тривало, може, якусь секунду. Потім тіло випросталось, як туга пружина, і почало наближатися до Юри в надзвичайно красивому повільному льоті. Ось руки їхні вже торкнулися.

— Є! — мимоволі вигукнув Юра, радіючи: добре виконано небезпечний трюк.

В ту ж мить ліва Петина рука вислизнула.

Юра зробив відчайдушне зусилля, щоб утримати Петю в одній руці. Але сила інерції була така велика, що втримати було неможливо. Петя незграбно, боком полетів у відкос сітки.

Такі випадки бувають. І тому, хоч у залі й почулися злякані вигуки, Юра не дуже злякався. Зараз Петя вдариться плечима або спиною об відкос, відлетить і впаде на середину сітки.

Але сталося несподіване й непередбачене. Відтяжка виявилась гнилою. Коли Петя вдарився об відкос, вона тріснула, і хлопець всією вагою свого тіла врізався в землю, розпростерся на килимі. Він ще стрепенувся, підкинувся, як витягнута з води рибина, і завмер, не дихаючи.

В залі зчинилося щось неймовірне. Люди кричали, метушилися, дехто біг на арену, кілька жінок знепритомніло. Юра і Марта миттю спустилися вниз. Дівчина ридма ридала і кричала несамовито:

— Петко!.. Петко!..

Вона нахилилась над Петею і одразу ж відсахнулася. Хлопчик був мертвий.

12

Мчить поїзд.

Дружно вистукують колеса, відраховуючи невидимими молоточками кілометри. За вікном то — день, то — ніч. Вночі повз вікно, мов метеори, пролітають електричні вогники, освітлюючи на якусь мить незнайомі пристанційні будівлі. А вдень за вікном розгортаються широкі степи, біжать навперегінці з поїздом зелені переліски, привітно махають руками-вітами берести та осокори.

Юра Любченко повертається додому. Нарешті... нарешті!..

Може б, оце і Петя їхав разом з ним, але немає більше Петі. Саме тоді, як його мали .визволяти з неволі, зробив він своє останнє сальто.

Працювала якась комісія. Вивчали причину нещасного випадку. Всім було ясно, що коли б не обірвалася відтяжка, то Петя лишився б живий. Але відтяжка була стара, гнила. Янчукові не до того, щоб думати ще там про якусь відтяжку. Всі розуміли, що саме Янчук і є винуватцем смерті хлопчика. Але його не покарали. Сказали, що він не винен...

Проводжали Юру Марта і сивий чоловік з комісії по репатріації. Він турбувався про Юру, як про рідного сина. Навіть допоміг сісти у вагон.

Марта увесь час плакала, говорила:

— Петко помер. Ти — їдеш. Що буде зі мною?
 Сивий чоловік гладив її біляве волосся, заспокоював:

— Не плач, дівчинко. Поїдеш і ти незабаром. Всі повернуться додому, кого фашисти силою вивезли. Потерпи трохи.

Плакав і Юра і не соромився своїх хлопчачих сліз. Йому було дуже гірко і боляче, що Марта лишається. А коли вже поїзд дав гудок, Юра вперше в своєму житті обняв дівчинку, притулився обличчям до її льняних кучерів і поцілував у щоку.

Він не знав, що ще можна зробити для Марти. Але раптом швидко вихопив з кишені фотокарточку, яку так старанно беріг протягом усіх цих страшних років, і поклав їй у долоню.

— Що ти, Юрек? — аж навіть трохи злякано скрикнула Марта.— Карточка така ж дорога для тебе!

— Візьми...— благально глянув Юра дівчині в очі.— На згадку. Про все пережите. І не забувай мене.

Вона притиснула карточку до грудей обома руками. Мовчки, великими печальними очима дивилася вслід поїздові, що відходив. Юра навіки запам'ятав її невисоку струнку постать у курточці і вузеньких штанях до колін, з притиснутими до грудей руками, запам'ятав її великі, повні сліз і смутку очі.

13

Можна було б ще розповісти про зустріч Юри з своїми батьками — радісну, неповторну, та на цьому й поставити останню крапку.

Але нещодавно сталася подія, так тісно пов'язана з подіями цієї повісті, що про неї не можна не розказати.

Юру Любченка запросили у Комітет державної безпеки. Його прийняв немолодий полковник. Він довго й ретельно розпитував Юріу про поневіряння під час війни у фашистській Німеччині, а потім витяг із шухляди фотокартку:

— Скажіть, будь ласка, вам знайоме оце обличчя?
Юра глянув. Зблід.

Невже, невже він? Яким чином потрапило до полковника це фото? І що все це має означати?

— Це він! — скрикнув Юра, вглядаючись у холодні, білуваті, як у риби, очі.— Владислав Янчук. Я можу посвідчити.

Полковник посміхнувся задоволено, перепитав:

— Отже, таки пан Янчук?.. А він стверджує, що його звуть Рудольф Рейш.

— Як це — Рудольф Рейш! — аж із стільця схопився Юра.— Я ж його, клятого, впізнаю і через сто років! Але скажіть, якщо не секрет, звідки у вас це фото? І чому ця страшна людина знову нагадала про себе? Живий він чи його вже немає?

— Гаразд,— сказав полковник.— Зараз ви одержите відповідь на всі свої запитання.

Він взяв телефонну трубку:

— Приведіть сюди Рудольфа Рейша, тобто Владислава Янчука.

Серце в Юри мало не вискочить. Невже він справді знову побачить цю потвору, цього зрадника і ката? Як він потрапив сюди? Через стільки років!

Двері відчинилися, і Юра прикипів до них очима.

Янчук зайшов у супроводі молоденького лейтенанта, зупинився на порозі, тримаючи руки за спиною, черкнув поглядом по Юриному обличчі, але непомітно було, щоб у його очах щось змінилося.

— Сідайте, пане Рудольф Рейш,— сказав полковник.— Як вам спалося?

— Добре,— відповів Янчук своїм двоїстим голосом, від якого Юра мимоволі здригнувся.

— Вам знайомий цей юнак? — запитав полковник, показуючи на Юру.

— Я його не знаю. Вперше бачу,— відповів Янчук на диво спокійно.

— Так-таки і вперше? — біля очей у полковника зібралися хитруваті веселі зморщечки.— Юрій Любченко, підкажіть йому. Нагадайте про себе.

І тут тільки Владислав Янчук втратив спокій. Спершу відсахнувся назад, потім гойднувся до Юри.

— Ти?! — вирвалося з його горла.

— Я, пане Янчук. Це я, той самий "бегемот", "крокодил", "троглодит", над яким ви знущались, якого били і катували.— Юра був білий, і руки у нього тремтіли.— Чого ж це ви, пане Янчук, завітали до нас, на нашу землю, з якої так тікали і яку так ненавидите? Чого це ви залишили свою Німеччину?

— Пан Рейш-Янчук прибув сюди як турист,— відповів за Янчука полковник.— Його дуже цікавили наші воєнні об'єкти. Кілька плівок нафотографував.

— А-а...— тільки й протяг здивовано Юра.— Шпигун?

— Авжеж. Зрадники тільки цим і кінчають. Виведіть його,— кивнув полковник лейтенантові.

— Пробачте, що потурбували. Дякуємо вам,— сказав він Юрі на прощання.

А ще за кілька хвилин Юра йшов вулицею. Він поспішав додому, щоб написати про цю незвичайну подію своїй добрій подрузі Марті, артистці Празького цирку.