Читати книгу - "Зачароване життя"

— Ну будь ласочка! — благав Роджер. — Якщо ти не допоможеш нам, я зараз скажу, чи він загинув.

— Якщо ти мені це скажеш, я перетворю твоє спіднє на кригу, — люб’язно пообіцяла Джулія. — Ну добре вже, добре.

Не відриваючи очей від книжки й навіть не виймаючи льодяник із рота, вона вийняла з кишені свою хустинку й зав’язала на ній вузол. Потім поклала її на підлокітник свого крісла і продовжила плести. Олов’яне військо Кета, що досі нерухомо лежало на підлозі, враз підвелося і почало поправляти свої мундири. О, так краще! Хоча Кет все одно не міг керувати солдатами, лише переставляти їх власноруч. Солдатам це було не до вподоби. Щоразу, коли величезна рука Кета зависала над ними, вони завмирали від жаху. Кетові навіть здалося, що один із них від страху знепритомнів. Врешті-решт йому вдалося вишикувати своє іграшкове військо і битва почалась. Здавалося, що солдати знали, як їм вести бій. У Кета була ще одна рота у резерві, за подушкою, і він вирішальної миті виставив її супроти правого флангу Роджерового війська. Солдати противника мужньо протистояли атаці, а от військо Кета, щойно з’являлася нагода, кидалося навтьоки. Через деякий час усі вони вже переховувалися за подушкою, а солдати Роджера їх немилосердно сікли на капусту. Битва була завершена, але переможець аж репетував від люті та розпачу!

— Джуліє, твої солдати завжди тікають!

— Я б на їхньому місці також утікала, — відповіла Джулія, а потім поклала своє плетіння на розкриту сторінку у книжці. — Я взагалі не розумію, чому всі солдати так не роблять.

— Ну Джуліє, будь ласочка, зроби їх трохи хоробрішими, — попросив Роджер.

— Це несправедливо щодо Еріка. Ти лише попросив, щоб я примусила їх наступати, — вперлася Джулія.

У цю хвилю в прочинених дверях з’явилася голова Ґвендолен.

— Покличте Еріка, — сказала вона.

— Він зайнятий, — сказав Роджер.

— Це не має значення, — відповіла Ґвендолен. — Мені потрібно з ним поговорити.

Джулія спрямувала на Ґвендолен спицю і намалювала нею хрест. На кілька секунд він завис у повітрі, збільшуючись у розмірах.

— Геть звідси, — просичала Джулія, — забирайся!

Побачивши хрест, Ґвендолен позадкувала й втекла, зі всієї сили гримнувши дверима. Джулія, блаженно усміхаючись, скерувала тепер свою спицю на олов’яне військо Кета:

— Бийтеся далі, — сказала вона. — Я додала у їхні серця мужності.

Коли пролунав гонг на обід, Кет пішов до Ґвендолен з’ясувати, навіщо він був їй так потрібен. Ґвендолен виглядала зосередженою, переглядаючи товсту сучасну книжку. Кет схилив голову набік і прочитав: «Потойбічні світи. ІІІ серія» Цієї миті Ґвендолен злісно зареготала.

— О, тепер я знаю, як діяти! — вигукнула вона. — Це навіть краще, ніж я сподівалася!

Вона закрила книгу і запитально глянула на Кета.

— Ти мене кликала. Щось сталося? — запитав Кет. — Звідки в тебе ця книжка?

— З бібліотеки замку, — сказала Ґвендолен. — І взагалі, ти мені вже не потрібен. Я хотіла поділитися з тобою своїми планами та розповісти, про що написав мені містер Нострам, але тепер — все! Ні словечка не скажу! Як ти міг дозволити тій товстій свині, Джулії, виставити мене за двері?

— Я ніколи б не подумав, що у містера Нострама є якісь плани, — сказав Кет. — До речі, пролунав гонг на обід.

— Авжеж, він має плани. І мені все розповів. Ти думаєш, що я просто так написала Крестомансі? — сказала Ґвендолен. — І взагалі, не підлизуйся до мене. Я все одно нічогісінького тобі не скажу. Ти ще жалкуватимеш! А товстенька Джулія отримає свою нагороду ще швидше. Ґвендолен ледь дочекалася початку обіду, щоб здійснити свій план помсти. Щойно лакей підійшов до Джулії, щоб поставити на стіл тарілку із супом, як її спідниця перетворилася на змій. Від несподіванки та зі страху Джулія заверещала та підстрибнула з крісла. Суп вихлюпнувся на змій. Вони засичали й почали звиватися, вчепившись хвостами у корсаж плаття Джулії. Крик переляканого лакея змішався з дзенькотом розбитого посуду. За столом запанувала мертва тиша. Чулося лише сичання двадцяти змій. Усі завмерли, втупивши перелякані погляди на Джулію. А вона нерухомо стояла з піднятими руками, щоб змії не змогли до них дотягнутися і вкусити. За кілька хвилин Джулія все ж оговталася і проказала слова закляття. Ніхто їй за це не дорікнув. Ба, навпаки — містер Сондерс підбадьорив дівчинку.

— Молодчина!

Змії підкорилися закляттю і завмерли, розпустившись віялом. Спідниця Джулії тепер скидалася на балетну пачку, з-під якої було добре видно нижню спідницю, надірвану під час гри та поспіхом зашиту червоними вовняними нитками.

— Тебе вкусили? — запитав Крестомансі.

— Ні, — відповіла Джулія. — Суп збив їх із пантелику. Якщо ви не заперечуєте, я піду до себе й перевдягнуся.

Повільно та обережно вона вийшла з-за столу, і попрямувала до виходу з їдальні у супроводі Міллі. Поки лакеї, з зеленими від жаху обличчями, прибирали рештки розлитого супу, Крестомансі сказав:

— Недоброзичливість — єдина річ, яку я не потерплю за обіднім столом. Ґвендолен, будь ласка, йди до ігрової кімнати. Обідатимеш там.

Ґвендолен встала з-за столу і вийшла, не промовивши ані слова. Джулія й Міллі не повернулися, тож за столом цього дня було незвично порожньо. Хоча на одному кінці столу не замовкав Бернард зі своїми акціями та біржею, а на іншому — містерс Сондерс із творами мистецтва. Ґвендолен тріумфувала. Нарешті вона справила враження на Крестомансі! Наступна атака була запланована на неділю.

Щонеділі уся родина у найкращому одязі йшла до церкви. Зазвичай вважається, що чарівники не особливо полюбляють такі походи, та й чарувати у церкві якось не личить… Але це зовсім не турбувало Ґвендолен. Місіс Шарп в такій поведінці вбачала прояв неабиякого таланту дівчини. Отож Ґвендолен сиділа поруч із Кетом на лавці родини Крестомансі. На ній була сукня з англійського мережива та елегантний капелюшок. О, це була сама невинність. Вона так зосереджено дивилася в молитовник, що мала вигляд маленької святої. Селяни перешіптувалися, поглядаючи на неї, а вона була на сьомому небі від щастя — про неї говорять, вона знаменита! Цей святий вигляд вона підтримувала аж до проповіді.

Невпевненою ходою, похитуючись, вікарій підійшов до казальниці й слабким, тремтячим голосом почав проповідувати:

«Бо було багато невдоволених людей у конгрегації…» На жаль, нічого нового та цікавого він сказати не міг, тому й не сказав. Уся його проповідь була про непевні і сумні події його життя, які він порівнював з непевними та сумними подіями у житті кожного з парафіяльної спільноти. Він закликав парафіян покаятися, хоча з яких саме гріхів, звичайно, забув сказати, і продовжив розповідати якусь непевну та сумну історію, яку колись почув від якихось тітоньок. До кінця проповіді містер Сондерс уже спав, спав і Бернард-акція. Стара дама в мереживних рукавичках кивала головою чи також куняла… Раптом один святий, зображений на вітражах, почав позіхати й елегантно затулив рот патерицею. Він глянув на потворну монахиню, зображену поруч з ним. Напрасовані складки її монашого вбрання були схожі на оберемки хмизу. Отож єпископ простяг свою патерицю з кольорового скла й ударив черницю по плечу. Їй це не сподобалося. Вона перескочила до нього у вітраж і почала трясти його як грушку. Кет це все помітив. І барвистого вітражного єпископа, який щодуху лупцював