Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Перепрошую, — тремтячим голосом наважився нагадати Шаста, — а хіба ви не повинні додавати «хай будуть вічними його літа»?

— З якого дива? — у свою чергу здивувався кінь. — Я вільний нарнієць; чому це я повинен користатися зворотами мови підлабузників та рабів? Я зовсім не бажаю йому вічних років, більш того як розумний кінь я розумію, що вічними його літа не будуть, хоч бажайте їх йому, хоч ні. До речі, судячи з твого вигляду, ти теж із північних країв, тож облишмо ці південні мовні викрутаси хоча б між нами. Та повернімося до нашого таркаана: як я казав, він збирався на північ до Ташбаана.

— Тоді нам краще тікати на південь, подалі від нього?

— Не думаю. Він гадає, що я дурний і розумом поступаюся йому, як і всі інші його коні. Тому перше, що спаде йому на думку: якщо я відчепився від кільця, я мав злякатися та чкурнути геть додому, до рідної стайні біля його палацу за два дні шляху звідси на південь. Там він мене й шукатиме. Йому й на думку не спаде, що я сам, із власної волі, подамся на північ. Утім, спасти на думку йому може й таке: якийсь завзятий конокрад із тих селищ, які він проїздив дорогою сюди, угледів доброго коня та й вирішив поцупити його будь-що…

— Ура, ми вирушаємо на північ! — підхопився Шаста. — Усе своє життя я тільки й мріяв, як би потрапити туди!

— Зрозуміло, — кивнув кінь, — адже тебе кличе голос крові, а кличе він на батьківщину, от тільки галасу не здіймай. Не буди хазяїв, якщо, звичайно, вони вже сплять.

— Я збігаю, крадькома подивлюся.

— Слушна думка, тільки дивись, аби тебе не спіймали.

Навколо вже панували ніч і тиша, хіба що хвилі з шурхотом накочувалися на берег, та Шаста, змалку звиклий до шуму прибою, цього звуку навіть не помічав. Крізь шпаринки в рибальській халупі світло вже не сочилося, та про всяк випадок Шаста обійшов халупу й, затамувавши дух, навшпиньках наблизився до єдиного вікна і вже за мить почув таке знайоме, щоб не сказати обридле, хропіння із присвистом, що помилитися було неможливо — старий рибалка міцно спав. Дивно було відчувати, що якщо все піде добре, то він чує це хропіння востаннє в житті. Все ще тамуючи подих, із відчуттям якоїсь провини, до якої з кожним його кроком примішувалася радість передчуття волі, Шаста тінню майнув через подвір’я до ослячої стайні; там він пошарудів у схованці, де рибалка ховав ключі, та відчинив двері. Саме у стайні рибалка про всяк випадок і замкнув кінське сідло та збрую. Наостанок Шаста нахилився та цмокнув віслюка в ніс. «Мені справді прикро, що ми не можемо взяти тебе з собою», — прошепотів він.

— Нарешті, — форкнув кінь, коли хлопчик повернувся. — Я почав був хвилюватися, чи не трапилося з тобою що.

— Але ж я мав дістати твою збрую, — знизав плечима Шаста, — от тільки підкажи, що тут і до чого.

Наступних кілька хвилин Шаста відчайдушно боровся зі збруєю, намагаючись не шуміти. А кінь лише форкав та примовляв: «підпругу затягни», «застібка має бути нижче», «вкороти стремена» та все таке інше. Коли ж кінь був озбруєний, він попередив:

— Запам’ятай головне: їдучи, ти маєш завжди притримувати поводи. Саме притримувати, а не триматися за них, бо, якщо їх зовсім відпустити, ми викличемо підозру. Насправді ж ми їх приторочимо до луки сідла, тільки не туго, аби лише не теліпалися, а я міг крутити головою. А краще ти їх зовсім не чіпай — лише роби вигляд.

— А навіщо ж вони тоді?

— У звичайних умовах давати напрямок коневі, себто мені, — не став приховувати кінь, — та в наших умовах давати собі напрямок буду я сам — все одно ти дороги не знаєш. Іще одне: терпіти не можу, коли мені вчіплюються в гриву. Тож краще рук не розпускай.

— Поводів не торкайся, за гриву не чіпляйся — як же мені триматися? — заблагав Шаста.

— Авжеж, — кивнув кінь, — коліньми. У цьому й полягає мистецтво верхової їзди. Стискати боки коню коліньми, спину тримати рівно, наче рогач проковтнув, лікті не розчепірювати… Навіщо ти шпори собі причепив?

— Як навіщо? Усі поважні вершники так роблять — на власні очі бачив!

— От що, хлопче, шпори заховай куди подалі, хоча б у сідельну торбу — буде нагода, ми їх іще продамо в Ташбаані. А тепер час настав: по конях! Гоп!

— Ой, щось не «гоп», а «геп», — встиг видихнути Шаста, гепаючись з першої спроби.

— Я ж тобі кінь, а не копиця сіна, щоб отак плигати на мене. Спробуй іще раз. От бачиш, зовсім інша справа! Тепер сядь струнко, пригадай, що я тобі казав про коліна. Хто б міг уявити, що бойовому коню, який, між іншим, водив в атаку всю кінноту, який вигравав призові перегони, доведеться возити на собі чувал із картоплею — бо інакше твоє вміння триматися в сідлі й не назвеш! — Кінь знову форкнув, цього разу лукаво. — Гаразд, тримайся, як умієш! А з тим — у дорогу!

І вони тихенько вирушили в темряву ночі. Спочатку кінь ішов кроком на південь від рибальської халупи, де паморочна річечка впадала в море, і тут він добряче потупцяв у грязюці, залишаючи досить чіткі відбитки копит, з яких було видко, що він буцімто прямує на південь. Але щойно вони опинилися посеред броду, кінь повернув проти течії, водою вони піднялися вгору ще на сотню-дві кроків, поки кінь не підшукав місце, де б вийти на берег. Тут була мілина, усіяна галькою, на якій не залишалося помітного сліду. Так само обережно він вийшов на берег і кроком попрямував тепер на північ, поки рибальська халупа з поодиноким деревом, стайня з віслюком та затока — усе те, що Шаста до того знав у своєму житті, не розтанули в темряві літньої ночі. Пологий схил, де опинилися мандрівники, потроху вивів їх на гребінь пагорба, за яким закінчувався відомий Шасті світ і стелилася велика, поросла буйними травами рівнина без кінця-краю, де гуляв вільний вітер.

— Ну, що скажеш? — спитав кінь. — Як на мене, це чудове поле для галопу!

— Тільки не це! — заблагав Шаста. — Я не вмію! Будь ласка, мій добрий коню… пробачте, не знаю, як вас звати…

— Ігого-гого-йохохо-гуді-га, — відповів кінь.

— Пробачте, але мені ніколи-ніколи не вдасться вимовити таке дивне ім’я повністю. Можна, я буду звати вас просто Ігого?

— Що ж, якщо на більше ти