Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Усі мене звуть Шаста.

— Фр-хр-гм… Хто їх вигадує, такі дивні імена, хіба що язика зламати… Гаразд, звикну, а тепер повернімося до галопу чи чвалу. З ним навіть простіше, ніж підтюпцем, якщо пристосуватися до ходи — тоді тобі не доведеться весь час підводитися на стременах. Стискаєш мої боки колінами і дивишся вперед поміж моїх вух. І в жодному разі не дивись на землю. А як відчуєш, що от-от упадеш, просто стисни коліньми боки та випрями спину. Готовий? Увага, до Нарнії — галопом руш!

Розділ 2

Дорожні пригоди

Наступного дня, коли Шаста прокинувся, сонце стояло вже високо. А прокинувся він від того, що йому наснилося, буцімто його обличчям мандрує щось тепле й вогке. Він широко розплющив очі й побачив перед собою кінську пику. Одразу ж події попередньої ночі постали перед ним. Він рвучко підхопився й сів, аж раптом його пронизав біль, і хлопчик застогнав.

— О мій Ігого, — видихнув він, — здається, я весь у синцях — болить геть усе. Поворухнутися навіть боляче.

— Доброго ранку, маля, — обізвався кінь. — Мабуть, то втома далася взнаки. Або задубів з незвички. Як на мене, то ніяк не може бути пов’язане з падінням. Та й падав ти — тьху, тьху! — усього разів із дюжину, не більш. До того ж на таку чудову м’якеньку та пружну травичку, що падати на неї — саме задоволення, сам би качався на ній хоч весь день. Єдине карколомне падіння, яке тобі майже вдалося, — та й те припало в чагарник. Ні-ні, кажу тобі, це все від браку досвіду — вперше завжди так буває. А от як нам бути з твоїм сніданком? Я-то вже поснідав…

— Хай йому абищо, тому сніданку! Я й пальцем поворухнути не в змозі, кажу тобі!

Та слухати Шастині скарги кінь далі не став. Заходився підштовхувати хлопця спочатку носом, а потім і копитом, доки той не звівся на ноги. З висоти свого зросту Шаста нарешті роздивився навкруги. Позаду темніло щось схоже на гайок. Попереду — порослий білими квіточками та дрібною травою схил, що, спускаючись додолу, обривався кручею. Ще далі попереду розбивалися об берег хвилі. Шасті ніколи не доводилося дивитися на море з такої висоти. І до того він навіть і гадки не мав, яке ж воно насправді велике та різнобарвне. Берегова лінія тягнулася вдалечінь і праворуч, і ліворуч, наскільки сягало око; далеко внизу пінився прибій, який через відстань здавався беззвучним. Над морем кружляли галасливі чайки, а над розпеченою полуденним сонцем землею дрижало марево. Шаста вдихнув морське повітря на повні груди й одразу відчув, нібито чогось у тому повітрі не вистачає. Він покрутив головою, повів носом і нарешті збагнув: у повітрі не було запаху риби. Втім, і не дивно: усе своє життя біля моря, що б він не робив: чи то порався по господарству, чи то латав рибальські сіті, чи то куховарив — усюди його переслідував запах риби, тому й уявити море без цього запаху він просто не міг. Новий запах моря виявився таким свіжим і чудодійним, що на якусь мить він не тільки забув про своє колишнє життя, а й про синці, та подряпини, та задубілі м’язи, що він натрудив попередньої ночі.

— І що ти там казав про сніданок? — стрепенувся Шаста.

— Ху, — схвально форкнув кінь, — якщо попорпатися в сідельних торбах, ти, певно, знайдеш щось їстівне. Вони теліпаються он там, на дереві, де ти їх сам учора — чи, краще вже сказати, сьогодні вранці? — й кинув.

Разом вони дослідили вміст сідельних торб, і здобуток перевершив усі їх сподівання: листковий пиріг із м’ясом (хіба що трохи задубілий), добра жменя в’яленого інжиру, скиба, як її називають, «зеленого» сиру (хоча насправді він білий) та бурдюк із вином. В іншій торбі знайшлося ще більше: близько сорока півмісяців сріблом — такого скарбу за своє життя Шаста не те що в руках не тримав, а навіть і в очі не бачив! Усе ще кривлячись від болю, Шаста обережно вмостився під деревом та накинувся на пиріг; за компанію кінь налагодився іще поскубти тутешньої травички.

— А от якщо витратити ці гроші, то чи не буде це звичайнісінькою крадіжкою? — раптом спитав Шаста.

— Гмм… — на якусь хвильку кінь застиг із повним ротом трави. — Чесно кажучи, над цим я поки що не замислювався. Але з цього приводу гадаю от що: вільному коневі, до того ж і розумному, вдаватися до крадіжки не личить. А з іншого боку, нас обох силоміць було взято в полон, а раз так — то ми з тобою всього лише втікачі з полону, до того ж на ворожій землі. А раз так, чому не вважати ці гроші нашою воєнною здобиччю чи як її там? Крім того, без цих грошей здобувати тобі їжу вважаю справою майже нездійсненною — ти ж, бач, не ладен, як і всі інші двоногі, перейти на таку поживну здорову їжу, як та ж трава чи овес?

— Ні, — похитав головою Шаста.

— А ти хоч раз пробував?

— Доводилося, та навіть проковтнути не зумів. І ти б не зумів на моєму місці!

— Кумедний ви народ, ці люди!

Коли зі сніданком було покінчено (до речі, чи не кращим у Шастиному житті), Ігого сказав, що перед тим, як його сідлати, він волів би ще повалятися на моріжку. Як сказав, так він і зробив: упав на траву догори копитами та задриґав усіма ногами, перекочуючись з боку на бік.

— Е-ге-гей! О-го-го! Як гарно! Приєднуйся! Це ж не тільки приємна, а ще й оздоровча процедура!

Та Шаста аж за живіт ухопився від реготу:

— Бачив би ти себе збоку: як ти кумедно дриґаєш ногами!

— А от і ні! — палко заперечив Ігого, проте повернувся на бік, підняв голову та допитливо глянув на Шасту. — Невже і справді?! — раптом стривожився він.

— Ще б пак! — підтвердив хлопчик. — Та хіба це так уже й важливо?

— Ти геть не розумієш! Може, чемні розумні коні такого зовсім не роблять, а я вже встиг нахапатися дурних звичок від дурних дикунів! Який же сором на мене чекав би в Нарнії, коли б я надумав зробити таке на очах у пристойного кінства. Ти як гадаєш? Тільки чесно! Як то кажуть, не жаліючи моїх почуттів: чи качається пристойне кінство на моріжку?

— Звідки мені знати? — здивувався хлопчик. — Особисто