Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?

— Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці.

— Каліка, — додав малий з великою бородою.

— Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.

Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.

І тут двері позаду них прочинилися.

— Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав.

Горобці розступилися, даючи дорогу.

Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.

— Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав?

— Ні. Я знайшов віру.

— Де твій батько?

— Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме?

— А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?

— Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості.

— А мені потрібна правиця. — Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. — То це ти тут і спиш?

— Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння.

«Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.»

— Чи давно ти вже не їси?

— Мене живить моя віра.

— Віра — вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом.

— Я бачив, що ти приїдеш. У видінні ти знав, що я накоїв. Як я грішив. І ти вбив мене за мої гріхи.

— Ти радше уб’єш себе своїм постуванням. Хіба Баелор Блаженний не довів себе голодом до могили?

— Наші життя — лише вогники свічок, так писано у «Семикутній зірці». Здмухнути їх може перший-ліпший подих вітру. Смерть у нашому світі завжди ходить поруч, а на нерозкаяних грішників чекають сім пеклів. Помолися зі мною, Хайме.

— А якщо помолюся, обіцяєш з’їсти хоч миску каші? — Коли родич не відповів, Хайме зітхнув. — Тобі б з дружиною спати, а не з Дівою. Якщо хочеш утримати цей замок, швидше народи собі сина крові Даррі.

— Утримати оцю купу холодного каміння? Я ніколи її не просив. І не хотів. Я лише хотів… — Лансель здригнувся. — Врятуй мене, Седмице… я хотів бути тобою.

Хайме не зумів стримати сміху.

— Краще вже я, ніж Блаженний Баелор! Замкові й маєтностям Даррі потрібен лев, братику. І твоїй малій Фрейці теж. Вона змокає між ніг щоразу, як хтось згадує Твердокаменя. Якщо вона ще не була з ним у ліжку, то скоро опиниться.

— Аби кохала. Зичу їм щастя й радощів у обіймах одне одного.

— Левові, братику, не пасують роги. Ти узяв цю дівчину за дружину.

— Я проказав якісь слова, накинув на неї червону кирею, але то все задля втіхи пана батька. Шлюб утворюється після здійснення на постелі. Короля Баелора змусили одружитися з сестрою Даеною, але вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і король розлучився з нею, щойно повінчався на царство.

— Королівству пішло б на користь, якби він заплющив очі й зробив свою справу з королевою. Навіть я знаю досить історії, щоб це розуміти. У кожному разі, тебе аж ніяк не сплутаєш з Баелором Блаженним.

— Не сплутаєш, — погодився Лансель. — То була рідкісна душа. Чиста, безстрашна, невинна, вільна від усього зла цього світу. Я ж є жалюгідним грішником, котрому ще каятися і каятися.

Хайме поклав руку на плече брата у перших.

— Що ти тямиш у гріху, братику? Я вбив свого короля.

— Хоробрий воїн убиває мечем, підступний боягуз — міхом вина. Ми так і парувані, брате лицарю: ти — крулеріз, я — крулетруйник.

— Роберт не був правдивим королем. Хтось навіть скаже, що олені — законна здобич левів. — Хайме відчув під шкірою брата тверді кістки… і ще дещо. Під сорочкою Лансель носив волосяну верету. — Що ж ти такого ще накоїв? За віщо мусиш стільки каятися? Ну ж бо, розкажи мені.

Брат у перших низько схилив голову. Щоками його текли сльози. Іншої відповіді Хайме не потребував.

— Ти вбив короля, — мовив він, — а тоді вграв королеву.

— Я ніколи…

— …не злягався з моєю милою сестрою?

«Ну скажи ж. Кажи!»

— Ніколи не проливав сім’я у її… в її…

— …ступку? — перепитав Хайме.

— …черево, — скінчив Лансель. — Якщо не проливаєшся усередину, то не є зрада. Я подарував королеві розраду по смерті короля. Ти сидів у полоні, твій батько воював у полі, а брат… вона його боялася, і то недарма. Він змусив мене зрадити її.

— Та невже? — «Лансель, і пан Озмунд, і скільки їх іще? Чи жартував Тиріон хоч про Місячка?» — А ти її примусив?

— Ні! Я кохав її. Хотів захистити понад усе в світі.

«Тобто хотів стати мною.» Примарні пальці засвербіли. Того дня, коли сестра прийшла до нього в Башту Білих Мечів, вона спершу благала його відкинути обітниці, а після відмови сміялася і зізналася, що брехала йому тисячу разів. Хайме тоді подумав, що то була незграбна спроба зробити йому боляче, як він робив їй. «Але то була, напевне, єдина правда, що я від неї чув.»

— Не думай погано про королеву! — благав його Лансель. — Адже плоть слабка, брате Хайме. Від нашого гріха не вродилося велике зло. Не вродилося жодного… байстрюка.

— Та вже ж. Байстрюків рідко