Читати книгу - "Танок з драконами"

— Ти бачив те, що бажав бачити. Твоє серце лине до батька і до рідного дому. Саме тому ти побачив їх.

— Людина має навчитися дивитися, перш ніж матиме надію бачити, — мовив князь Брінден. — Ти, Бране, бачив лише тіні днів минулих. Ти ж дивився очима серце-дерева у твоєму божегаї, а для дерев час тече інакше, ніж для людей. Сонце і ґрунт, вода і повітря — ось які речі розуміє оберіг-дерево, зовсім не дні, роки та століття. Для людей час є річкою, нас несе її течія від минулого дня до прийдешнього, завжди в одному напрямку. Ми захоплені його потоком і нічого не можемо вдіяти. Але дерева живуть інакше. Вони вкорінюються, ростуть і помирають у тому самому місці. Потік не несе їх нікуди. Дуб є жолудем, жолудь є дубом. А оберіг… тисяча людських років — то лише мить для оберіг-дерева. Саме тому крізь них, як крізь браму, ти і я можемо заглядати у минуле.

— Але, — заперечив Бран, — батько мене чув!

— Він чув шепіт на вітрі, шурхіт у листі. Ти не зможеш до нього заговорити, хай як силуйся. Я знаю, Бране, бо маю власних привидів. Брата, якого любив. Брата, якого ненавидів. Жінку, яку жадав. Крізь дерева я досі їх бачу, але жодне моє слово ніколи їх не досягає. Минуле лишається в минулому. Ми можемо з нього вчитися, але не здатні змінити.

— Чи побачу я ще колись свого батька?

— Коли ти опануєш свій хист, то зможеш дивитися, де схочеш, і бачити все, що бачать дерева — від дня учорашнього до минулого року і найпрадавніших століть. Люди проживають свої життя, впіймані у вічному сьогоденні, плаваючи між туманами спогадів та морями тіней, що ховають від нас дні прийдешні. Деякі метелики ціле життя своє вичерпують за один людський день, але й така крихітна мить має здаватися їм довгою, як нам — роки й десятиріччя. Дуб живе три століття, краснодерево — три тисячоліття. Оберіг-дерево житиме вічно, якщо його не чіпати. Пори й роки пролітають повз нього тріпотінням крилець метелика, а минуле, теперішнє і майбутнє злиті в одне. Зір твій не буде обмежено самим лише божегаєм твоїх дідів-прадідів. Співці різьбили обличчя на серце-деревах, щоб збудити їх, і саме цими очима вчиться бачити новий зеленовидець… але з часом ти зможеш заглядати далеко за межі дерев.

— Коли?! — запалився Бран.

— За рік, за три чи десять. Цього я не бачив на власні очі, але обіцяю, з часом ти зумієш. Проте я втомився, і мене кличуть дерева. Продовжимо вранці.

Ходор відніс Брана назад до його печери, стиха бурмочучи «Ходор». Попереду йшла Листянка зі смолоскипом. Він сподівався, що там будуть і Мейра з Йодженом — хотів розповісти про все, що бачив. Але їхня затишна западинка у скелі була холодна і порожня. Ходор обережно поклав Брана на ліжко, вкрив хутрами і запалив вогонь. «Тисяча очей, сотня різних шкур, мудрість, глибша за корені одвічних дерев.»

Вдивляючись у полум’я, Бран вирішив, що не спатиме, доки не повернеться Мейра. Він знав, що Йоджен засмутиться, а Мейра за нього зрадіє. Але незчувся, як заплющив очі…

…і знову опинився у Зимосічі, у божегаї, поруч зі своїм батьком, на якого дивився згори. Цього разу князь Едард виглядав значно молодшим, мав брунатне волосся без сліду сивини. Схиливши голову, він молився: «…хай вони виростуть братами один одному, поєднані щирою любов’ю… і хай пані дружина знайде в своєму серці змогу пробачити…»

— Батьку. — Бранів голос був шепотом на вітрі, шурхотом у листі. — Батьку, це я. Це Бран. Брандон.

Едард Старк здійняв очі й кинув довгий погляд на оберіг-дерево, суплячи брови, але не вимовив ані слова. «Батько мене не бачить» — зрозумів Бран у відчаї. Він хотів сягнути, доторкнутися, але міг лише дивитися і слухати. «Я в дереві. Я всередині серце-дерева, дивлюся його червоними очима. Але оберіг-дерево розмовляти не вміє, тому не можу і я.»

Едард Старк повернувся до молитви. Бран відчув, як на очі навертаються сльози. Чи його власні, а чи оберіг-дерева? «Якщо заплачу я, чи заплаче зі мною дерево? Чи потече з його очей кривавий сік?»

Решта батькових слів потонула у раптовому стукоті дерева по дереву. Едард Старк розтанув, розчинився, наче туман під вранішнім сонцем. Тепер у божегаї танцювало двійко дітей, вимахувало зламаними гілками і тюгукало одне на одного. Дівчинка була старша і вища. «Ар’я!» — збуджено подумав Бран, спостерігаючи, як вона стрибає на камінь і завзято рубає хлопчика мечем, зробленим з гілки. Та цього ж не могло бути. Якби дівчинка була Ар’єю, тоді хлопчиком був сам Бран, а він ніколи не мав такого довгого волосся. «А ще Ар’я ніколи не лупцювала мене у двобої так, як дівчинка лупцює його.» Вона сікнула хлопчину по стегні так люто, що ноги вилетіли з-під малого, а сам він звалився у ставок і почав галасувати, шалено плескаючи руками.

— Тихо, дурнику! — мовила дівчинка, відкидаючи власну гілку. — Це ж лише вода. Хочеш, щоб Стара Мамка почула і побігла до пана батька?

Вона стала на коліна й витягла брата зі ставка, та перш ніж вони почали знову, видіння зникло.

По тому спалахи видінь почастішали, і зрештою Бран загубився та запаморочився. Більше він не бачив ані батька, ані схожої на Ар’ю дівчинки — лише жінку, важку дитиною, що виринала голою з чорного ставка, капотячи водою, тоді ставала на коліна перед деревом і благала старих богів про сина, що помститься за неї. Далі з’явилася дівчина з брунатним волоссям, струнка, наче спис, що стала навшпиньки і поцілувала у вуста молодого лицаря, на зріст не нижчого за Ходора. Темноокий юнак, блідий та суворий обличчям, зрізав три гілки з оберіг-дерева і переробив їх на стріли для лука. Дерево меншало з кожним новим видінням, поки звичайні дерева ставали пагонами і зовсім зникали, поступаючись іншим деревам, які теж меншали і зникали. А тоді Бран побачив суворе обличчями, високе і могутнє панство у хутрах та кольчугах. Деякі з панів здалися йому схожими на подоби, бачені у крипті, але зникли з очей, перш ніж він пригадав імена.

Далі на його очах чоловік з бородою кинув іншого на коліна перед серце-деревом. Наперед крізь купи темно-червоного листя виступила біловолоса жінка зі спижевим серпом у руці.

— Ні! — вигукнув Бран, — ні,