Читати книгу - "Декамерон"

На се маестро одповів:

― Та кажи-бо, не бійся, ти ще не знаєш, як я можу зберігати таємниці. Коли мессер Гаспарруоло з Салічето був суддею у подести города Форлімпополі, то він, було, про всяку судову справу сміло мені говорив, бо знав, що я дзвонити не люблю. Не віриш? Коли хочеш, то він першому мені сказав, що думає одружитися з Бергаміною. От що, а не то що!

― Ну, гаразд, ― каже Бруно, ― коли вже пан судія вам довірявся, то можу довіритись і я. Ви зробите таким чином: у нашому братстві завжди є отаман і два радники, вони переобираються щопівроку. З першого числа отаманом, напевне, стане Буффальмакко, а я буду одним із радників; се вже вирішена справа. А отаман має право вводити чи приймати в товариство кого завгодно; тим-то, мені здається, треба вам із Буффальмакком заприязнитись і запросити його до себе кілька разів у гості. Се такий чоловік, що скоро спізнає вашу мудрість, полюбить вас навіки; безперечно, ви зумієте прихилити до себе його серце і розумом вашим, і тим добром, що ви маєте; як ви його добренько попросите, він не зможе вам відмови ти. Я вже говорив йому про вас, і, здається, він вам симпатизує. Зробіть же, як я кажу, а решту влаштую я сам.

― Ти говориш, мов у дзвони дзвониш, ― каже лікар. ― Якщо твій друг і справді шанує вчених мужів, то нехай тільки раз зо мною розмовиться, і вже од мене не одстане, бо в мене стільки розуму, що роздам усьому місту, ще й собі ось поки залишиться.

Коли вони отак удвох домовились, Бруно розповів геть-чисто все Буффальмаккові, і той уже не міг діждатися дня, коли йому вдасться зробити те, чого домагався маестро Лопух. А лікареві так кортіло швидше вписатися в братство колобродів, що він, не гаючись, завів знайомство з Буффальмакком, ― се йому повелося досить легко. Він почав пригощати його (і Бруна заразом) розкішними обідами та вечерями, а друзі-художники годували його за те обіцянками; знаючи, де можна випити на дурничку доброго вина і поласувати каплунами та іншими делікатесами, вони вчащали до лікаря, хоч він їх запрошував, хоч ні, і казали весь час, що для кого іншого вони б того зроду не зробили. Маестро ж, вибравши слушну годину, звернувся нарешті з своїм проханням, як перше до Бруна, тепер уже до Буффальмакка. Той удав, ніби дуже розсердився, і почав гримати на Бруна:

― Присягаю Всевишнім богом пазіньянським, зраднику ти такий, дав би тобі оце по мармизі так, щоб ти й п'ятами вкрився, тільки честь на собі кладу. Хто міг розповісти все те маестрові, як не ти?

Маестро намагався вигородити Бруна і клявся та божився, що він дізнався про те од інших; наговоривши силу мудрих речей, він таки заспокоїв його. Тоді Буффальмакко йому й каже:

― Маестро, воно й видно, що ви побували в Болоньї і навчились там тримати язик за зубами, а рахувати вчились не на сливах, як то роблять деякі йолопи, а на кабачках, бо вони довші; коли я не помиляюсь, то хрестив вас тумануватий піп. Бруно казав мені, що ви вивчали там медицину, та мені здається, що ви привезли звідти вміння приворожувати людей; що то в вас за голова, що за розум ― другого такого десь і в світі немає!

Лікар упав йому в річ і, звернувшись до Бруна, промовив:

― От що значить говорити й спілкуватися з розумними людьми! Хто б так швидко збагнув всі особливості мого ума, як сей достойний чоловік? Навіть ти зразу не догадався, чого я вартий; а скажи-но йому, що я тобі сказав, як почув од тебе, що Буффальмакко любить мудрих людей. Хіба не правда моя?

― Авжеж, що правда, ― каже Бруно. ― Ти зразу сказав, що так буде.

Тоді маестро звернувся знов до Буффальмакка:

― Ти ще й не те сказав би, якби побачив мене в Болоньї: там і старе й мале, і доктори й школярі ― всі мене любили понад усе на світі, всім я припав до серця розумом своїм і речами. Та що там! Скажу, було, слово, то всі зразу сміються ― так я їм подобався. А як виїжджав я звідти, то всі плакали-ридали, благали, щоб я залишився, щоб викладав медицину сам-один геть усім школярам, що там навчались; та я не хотів, бо приїхав сюди обійняти батьківський спадок, і то немалий; наш рід багатий здавна.

Тоді Бруно й каже Буффальмаккові:

― Чуєш? А ти, бач, не вірив мені, як я тобі казав. Клянусь євангеллю святою, у нас у городі нема такого лікаря, щоб так, як сей, розбирав, де ослячі сциклини, а де які; та що там! Пройди хоч і до Паризької брами, то другого такого не знайдеш!

― Правду каже Бруно, ― вставив слівце лікар, ― та мене ще тут мало знають; що ви хочете ― грубий народ. А побачили-б ви мене серед докторів, у звичній компанії!

― Воістину, маестро, ― сказав Буффальмакко, ― ви знаєте всього стільки, що мені й не снилось; тим-то, говорячи з вами закандзюбисто (як і годиться говорити з такими мудрими людьми), скажу вам, що неодмінно того доб'юся, щоб вас прийняли до нашого братства.

Почувши таку обіцянку, лікар іще ревніше став частувати двох малярів, а вони все показували йому кози в золоті та інші дурниці, говорили, що є в них для нього чудова коханка ― герцогівна ді Гівна, що хоч якого, мовляли, короля з коня зсадить. Маестро спитав, яка та герцогівна.

― Голова моя капустяна, ― одказав Буффальмакко, ― се велика можновладниця, і мало є таких домів на світі, що не підлягають її закону; навіть брати-мінорити платять їй данину під ляскіт кастаньєт. Де вона проходить ― усяке зразу почує, хоч найчастіше вона сидить узаперті; недавно вона проїздила мимо вашого дому ― їхала до річки ноги помити та свіжим повітрям подихати, але постійне місце її перебування ― то Лайнаццо. Ви, певно, бачили її служителів ― вони ходять із мітлами й протичками, що знаменують її владу. Є в неї чимало васалів ― барон Купка, маркіз Ковелик, пан Дрисля і пан Балабушка; ви їх усіх, напевне, знаєте, просто не пригадуєте зараз. Забудьте ж вашу кралю з Задрипанець, ми вас спровадимо в заласні обійми до сієї герцогівни, якщо надія нас не зведе.

Народившись і вирісши в Болоньї, лікар не розумів наздогад буряків і