Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

— Здається, кінець кінцем мені доведеться з’їздити в Париж.

— Ох, гадаю, ми задовольнимо ваше бажання, міс Антонія. У нас ви можете знайти все, що є в Парижі.

Коли актриса нарешті вимелася з відділу, злегка стурбований містер Семпсон повідомив про замовлення місіс Годжес.

— Вона справжня дивачка, хіба можуть тут бути якісь сумніви? — сказала місіс Годжес.

— Еліс, де ти?[327] — дратівливо проспівав завідувач, вважаючи, що кинув грудку в її город.

Його ідеї костюмів для м’юзик-холу завжди обмежувалися коротенькими спідничками, оберемками мережива і блискіток на сукнях, але міс Антонія чітко висловилася щодо такого вбрання:

— О Господи! — сказала вона таким тоном, який мав підкреслити її хронічну антипатію до всього банального, навіть якби Еліс не додала, що її нудить від блискіток. Містер Семпсон «народив» кілька ідей, але місіс Годжес відверто повідомила, що не вірить, що це спрацює. Саме вона запитала у Філіпа:

— Ви ж умієте малювати, Філе? Чому б вам не спробувати і не подивитися, раптом щось вийде?

Кері придбав коробку дешевих акварельних фарб і ввечері, поки Белл (його галасливий шістнадцятирічний сусід) насвистував одні й ті самі три ноти, пораючись зі своїми марками, намалював кілька ескізів. Він пригадав кілька суконь, які бачив у Парижі, і переробив одну з них, досягнувши особливого ефекту поєднанням яскравих незвичних кольорів. Результат його потішив і наступного ранку він показав малюнок місіс Годжес. Жінка дещо здивувалася, але одразу віднесла його завідувачу.

— Це незвично, — сказав він, — важко заперечити.

Чоловік був збентежений, але натренованим оком одразу побачив, що сукня пасуватиме відмінно. Щоби врятувати свою репутацію, він порадив зробити декілька змін, але місіс Годжес розсудливо порадила йому показати місіс Антонії ескіз у такому вигляді.

— Тут або пан, або пропав, — сказала жінка. — Хтозна, може, їй сподобається.

— Швидше пропав, ніж пан, — вирішив містер Семпсон, розглядаючи decolletage[328]. — Хлопець уміє малювати, чи не так? Дивно, що він весь час це приховував.

Коли повідомили, що прибула міс Антонія, завідувач поклав ескіз на стіл так, аби жінка побачила його, щойно зайшовши до його кабінету. Так і вийшло.

— Що це? — вигукнула вона. — Чому я не можу його купити?

— Це саме та модель, яку ми притримали для вас, — буденним тоном відгукнувся містер Семпсон. — Вам подобається?

— Ви ще питаєте? — відрубала Еліс. — Налийте мені півпінти і крапніть туди трохи джину.

— От бачите, тепер ви не мусите їхати в Париж. Варто вам лише сказати, чого саме вам хочеться, аж ось воно!

До роботи взялися одразу, і, побачивши готовий костюм, Філіп відчув неабияке задоволення. Усі заслуги приписали завідувачу і місіс Годжес, але йому було байдуже, і, завітавши разом із ними до Тіволі[329], щоб подивитися, як міс Антонія дебютуватиме в костюмі, Кері перебував у піднесеному настрої. Відповідаючи на запитання місіс Годжес, він нарешті розповів, де навчився малювати, — раніше він ретельно намагався нічого не згадувати про те, чим займався раніше, аби люди в гуртожитку не подумали, наче він гне кирпу, — а жінка одразу переповіла все містерові Семпсону. Завідувач і словом не прохопився з цього приводу, але почав ставитися до Кері трохи інакше і врешті-решт доручив йому намалювати моделі для двох клієнток із провінції. Ескізи мали успіх, і незабаром чоловік почав розповідати відвідувачкам про «кмітливого юнака, що вивчав мистецтво у Парижі, самі розумієте», котрий на нього працював. Зовсім скоро Філіп опинився за ширмою, де, вбравшись у нарукавники, з ранку до ночі малював ескізи. Часом він мав стільки роботи, що обідав о третій із тими, хто запізнився. Це йому подобалося, адже людей було небагато, і всі були такі стомлені, що здебільшого мовчали; годували теж краще — тим, що залишилося після обіду завідувачів. Філіпів зліт від службовця до дизайнера костюмів справив на відділ неабияке враження. Юнак розумів, що тепер йому заздрили. Гарріс, працівник із черепом дивної форми і перший знайомий Філіпа у крамниці, прив’язався до Кері, однак не міг приховати образи.

— Декому завжди щастить, — казав він. — Одного дня ви станете завідувачем, і нам усім доведеться казати вам «сер».

Він порадив Філіпові вимагати підвищення платні: попри значно складнішу роботу, Кері досі отримував шість шилінгів на тиждень. Однак розмова про підвищення платні була делікатною справою. З тими, хто звертався з цього приводу, завідувач розмовляв саркастичним тоном.

— Гадаєте, ви варті більшого, чи не так? То як вам здається, скільки саме ви варті, га?

У працівника серце тікало у п’яти, і він відповідав, що пропонує підняти тижневу платню на один чи два шилінги.

— Ну, що ж, дуже добре, що ви гадаєте, що ваша праця стільки варта. Можете отримати ці гроші, — казав він і, трохи помовчавши, додавав крижаним тоном, — а разом із ними і заяву на звільнення.

Давати заднього не було сенсу. Керівник вважав, що незадоволені службовці не працюють як слід, і, якщо такий не заслуговує на підвищення, краще одразу його звільнити. У результаті ніхто не просив про підвищення, якщо не збирався звільнятися. Філіп вагався. Він не надто довіряв своїм сусідам по кімнаті, які переконували, що завідувач без нього не впорається. Це були порядні хлопці, але вони мали примітивне почуття гумору: ідея переконати Філіпа просити підвищення платні й у результаті отримати звільнення могла видатися їм кумедною. Юнак не міг забути, яких принижень довелося зазнати в пошуках роботи, і не хотів знову опинитися в такій ситуації. Він чудово розумів, як складно отримати місце дизайнера: сотні людей уміли малювати не гірше за нього. Утім, гроші були вкрай необхідні; одяг перетворився на лахміття, а на тих килимах черевики і шкарпетки просто згнили. Кері вже майже переконав себе наважитися на цей ризикований крок, але якось уранці, спускаючись після сніданку в підвал і минаючи кабінет керівника, побачив чергу охочих найнятися на роботу за оголошенням. Їх було близько сотні, і кожному новачку давали ті самі шість шилінгів на тиждень, що й Філіпові. Кері помітив, як люди кидають на нього заздрісні погляди, адже він мав роботу, і здригнувся. Він не наважився ризикувати своїм місцем.

108

Минула зима. Філіп час від часу навідувався до шпиталю, прослизаючи всередину о пізній годині, коли шанси зустріти когось знайомого були невеликими, аби перевірити, чи не надійшло йому листів. На Великдень він отримав звістку від дядька і здивувався, адже за ціле життя блекстейблський вікарій написав йому щонайбільше півдюжини листів, і всі вони стосувалися якихось справ.

«Любий Філіпе!

Якщо ти збираєшся