Читати книгу - "Танок драконів"

Вона різко замовкла, бо Руз Болтон зіп’явся на ноги, зблиснувши у світлі смолоскипів безбарвними очима.

— Друзі мої,— заговорив він, і в залі запала така глибока тиша, що стало чути, як шарпає вітер дошки, якими позабивали вікна.— Станіс зі своїми лицарями вийшов з Пущанського Насипу під прапором свого нового червоного бога. З ним на кошлатих низькорослих кониках ідуть клани з північних гір. Якщо погода не зіпсується, сюди вони дістануться за два тижні. Крукохарч Амбер рухається королівським гостинцем, а Карстарки наближаються зі сходу. Вони планують тут об’єднатися з лордом Станісом і відібрати у нас цей замок.

Сер Гостін Фрей зірвався на ноги.

— Слід виступити йому назустріч! Навіщо дозволяти їм об’єднувати сили?

«Бо Арнольф Карстарк тільки й чекає знаку від лорда Болтона, перш ніж перекинутися на другий бік»,— подумав Теон, поки інші лорди викрикували свої поради. Лорд Болтон підніс руку, закликаючи їх до тиші.

— Зала — не місце для таких дискусій, мілорди. Поки мій син виконуватиме свій подружній обов’язок, ми з вами зберемося у мене у світлиці. А всі решта хай лишаються тут і насолоджуються стравами й напоями.

Щойно лорд Страхфортський вислизнув із зали у супроводі трьох мейстрів, за ним піднялися й інші лорди й капітани. Готер Амбер, сухорлявий літній чоловік на прізвисько Хвойдозгуб, ішов, хмурячись і кривлячись. Лорд Мандерлі набрався так, що його з зали довелося виводити чотирьом дужим чоловікам.

— Слід ще послухати пісню про Кухаря Щура,— бурмотів він, спотикаючись і спираючись на своїх лицарів.— Співче, заграй-но пісню про Кухаря Щура.

Останньою підвелася леді Дастін. Щойно вона пішла, в залі немов стало задушливіше. Лише коли Теон зіп’явся на ноги, він зрозумів, як перепив. Кульгаючи геть від столу, він вибив з рук служниці карафу. На чоботи й на бриджі бордовою хвилею хлюпнуло вино.

Тут його схопила за плече чиясь рука — у тіло глибоко вп’ялися п’ять пальців, твердих як залізо.

— Тебе кличуть, Смердюче,— сказав Квасний Алін, з рота в якого смерділо гнилими зубами. З ним були Жовтий Дик і Деймон Потанцюй.— Ремсі каже, ти маєш віднести наречену до нього в ліжко.

Теона прошила хвиля страху. «Я вже зіграв свою роль,— подумав він.— Чому знову я?» Але краще не відмовлятися.

Ремсі вже пішов із зали. Його наречена, покинута і начебто забута, мовчки сиділа, скулившись, під прапором дому Старків, обіруч стискаючи срібний кубок. Судячи з того, яким поглядом вона подивилася на Теона, вона цей кубок перехиляла до дна неодноразово. Мабуть, сподівалася: якщо добряче нап’ється, тяжке випробування якось її омине. Але Теон знав, що не омине.

— Леді Аріє,— промовив він.— Ходімо. Час виконати свій обов’язок.

У супроводі шістьох Байстрючих хлоп’ят Теон вивів дівчину з зали й повів через морозний двір у Велику фортецю. Довелося здолати три прольоти кам’яних сходів, щоб піднятися у спальню лорда Ремсі — одну з кімнат, які не надто зачепив вогонь. Піднімаючись нагору, Деймон Потанцюй насвистував, а Шкуролуп похвалявся, що лорд Ремсі пообіцяв йому клапоть закривавленого простирадла на знак особливої прихильності.

Спальню добре підготували до шлюбної ночі. Всі меблі тут були нові — їх привезли з обозом з Кургантона. Ліжко під балдахіном, перина, криваво-червоні оксамитові завіси. Кам’яну підлогу встелили вовчими шкурами. В коминку горів вогонь, а на столику біля ліжка — свічка. В буфеті була карафа вина, два кубки й півголовки білого сиру з прожилками.

А ще тут стояло чорне дубове різьблене крісло з червоним шкіряним сидінням. На ньому сидів лорд Ремсі. На губах у нього блищала слина.

— А ось і моя солодка панна! Молодці, хлопці, тепер можете йти. Не ти, Смердюче. Ти лишайся.

«Смердюк, Смердюк, римується з „віслюк“». Відсутні пальці — два на лівій руці й один на правій — звело судомою. А при боці спав у своїх шкіряних піхвах кинджал — ох яким він видавався важким! «На правій руці бракує лише мізинця,— нагадав собі Теон.— Я й досі здатен стиснути клинок».

— Мілорде, чим можу прислужитися?

— Ти сам віддав мені цю дівку. Кому ж, як не тобі, розгорнути подарунок. Ану погляньмо на донечку Неда Старка.

«Ніяка вона не донечка лорда Едарда,— мало не сказав Теон.— Ремсі знає, не може не знати. Що це за нова жорстока гра?» Дівчина, стоячи біля стійки ліжка, тремтіла, як лань.

— Леді Аріє, поверніться спиною, будь ласка, я мушу розшнурувати вашу сукню.

— Ні,— сказав Ремсі, наливаючи собі вина.— Шнурівка — це занадто довго. Зрізай сукню.

Теон дістав кинджал. «Достатньо просто розвернутися і штрикнути його. Кинджал уже у мене в руці». Але він занадто добре знає ці ігри. «Чергова пастка,— сказав він собі, пригадавши Кіру з її ключами.— Він хоче, щоб я спробував його вбити. А коли мені цього не вдасться, злупить шкіру з руки, яка тримала лезо». Він схопив наречену за сукню.

— Не ворушіться, міледі.

Нижче пояса сукня не прилягала, тож саме туди Теон завів лезо й почав повільно різати, піднімаючись угору, щоб не зачепити шкіри. Криця прорізала вовну й шовк з тихим слабеньким шелестінням. Дівчина тремтіла. Теонові довелося стиснути її за руку, щоб тримати нерухомо. «Джейн, Джейн, римується з „блажен“». Він стиснув міцніше — наскільки дозволяла покалічена ліва рука.

— Не рухайтеся.

Нарешті сукня впала під ноги світлою купкою.

— І спіднє також,— наказав Ремсі. Смердюк скорився.

Тепер наречена стояла гола, а вся її весільна пишнота лежала гіркою біло-сірого дрантя під ногами. Перса в неї були маленькі й гострі, стегна — по-дівчачому вузькі, ноги тоненькі, як у пташки. «Дитина,— подумав Теон. Він уже й забув, яка вона молоденька.— Сансиного віку. Арія була би ще молодша». Попри вогонь у коминку, в спальні було прохолодно. Бліда шкіра Джейн взялася сиротами. Якоїсь миті вона почала піднімати руки, немов хотіла затулити груди, але Теон самими вустами, беззвучно сказав: «Ні»,— і вона стрималася.

— Що думаєш про неї, Смердюче? — поцікавився лорд Ремсі.

— Вона...

«Якої відповіді він чекає?» Як там сказала дівчина перед церемонією у богопралісі? «Всі казали, що я гарненька». Зараз вона зовсім