Читати книгу - "Тінь гори"

— І ти вирішив приєднатися?

— Я вирішив, що коли не наглядати за цим шаленцем, то він когось уб’є, а це може спаскудити візу.

— А ти в нас гуманіст,— вирішив я.

— Та хто ти в біса такий, щоб мене засуджувати?

Він усміхався, неначе те привітне цуценя. І він знову не помилявся, а коли людина має рацію, то тут уже нічого не вдієш.

— Пішов ти,— промовив я.— Тобі доведеться зі мною владнати, розумієш, якщо вже ти прийшов сюди зашкодити моєму другу.

— Я так тебе розумію! — запевнив Олег, порушуючи мою струнку теорію.

— Що?

— Я цілком тебе розумію,— загорлав Олег.— Обіймімося.

Він підняв мене на ноги (хлопець був дужчий, ніж здавалося) й обійняв.

Доля ніколи не бореться чесно. Доля підкрадається ззаду. Світ розплескався по озерах часу, і кожне озеро, крізь яке я падав, повертало мене в обійми, неконтрольовані й ніжні, мого втраченого брата в Австралії.

Я розірвав обійми і знову сів. Олег підніс руку, щоб замовити ще пива, але я його зупинив.

— То ти без роботи? — перепитав я.

— Так. А ти щось пропонуєш?

— Робота на три-чотири години.

— Коли починати?

— Трохи згодом сьогодні,— уточнив я.

— Що мені треба робити?

— Можливо, потрібно буде пробити собі шлях усередину, а потім пробити його назовні. Зі мною.

— Куди конкретно треба його пробити? — поцікавився він.— Я не займаюся банками.

— У будинок,— сказав я.

— А навіщо нам пробивати собі шлях усередину?

— Бо люди всередині не дуже мене люблять.

— Чому?

— А тобі не начхати?

— Це не головне.

— А що головне?

— Гроші, які я сьогодні програв у парі...— пояснив він.— Хочу їх подвоїти.

— А, це головне. Згода. То ти приєднаєшся?

— А нас можуть убити?

— А тобі не начхати?

— Звісно ж, не начхати. Мені навіть на тебе не начхати, а ми щойно познайомилися.

— Не думаю.

— Я росіянин. Ми швидко знаходимо друзів.

— Я маю на увазі, що, гадаю, нас не вб’ють.

— Гаразд, то скільки там буде людей?

— Троє,— мовив я.— Але один з них — ірландець на ім’я Конкенон — вартує двох.

— А до яких національностей належать інші двоє?

— Якого біса ти питаєш?

— Національність визначає ціну, чоловіче,— сказав він.— Усі це знають.

— Я не веду перепису, але раніше чув, що він працює з афганцем та індусом. Саме вони можуть бути там.

— Тож там буде троє чоловіків?

— Двоє чоловіків та ірландець, який вартує двох.

— Ірландець, афганець та індус?

— Можливо.

— Проти росіянина з австралійцем,— міркував він.

— Ну, якщо ти це так сприймаєш.

— Ще раз подвоїти.

— Ще раз подвоїти?

— Черт, да.

— Чому?

— На цю мить афганець з росіянином в одній кімнаті — це вже подвійний тариф.

— Дванадцять штук за бійку на вечір? Забудь про це.

Дідьє повертався до столика. Почувся вибух аплодисментів, і він кілька разів уклонився вечірнім завсідниками, а потім таки сів.

— Давай так,— запропонував Олег, нахиляючись ближче,— я піду з тобою, і якщо не впораюся, не плати взагалі нічого, але якщо впораюся, то отримаю всю суму.

— Дідьє, познайомся з Олегом,— представив я.— Ти закохаєшся в цього хлопця.

— Enchanté, monsieur[132],— розцвів Дідьє.

— А ви не проти моєї присутності за цим столом, мсьє? — ввічливо поцікавився Олег.— Враховуючи мою появу в барі разом з тим схибленим?

— Хто тільки не заходив у «Леопольд» зі схибленими! — вигукнув Дідьє.— І Дідьє може визначити такого метрів з п’ятдесяти і прострелити йому серце з тієї ж відстані.

— Я вже бачу, що ми добре ладнатимемо,— вирішив Олег, зручно зіпершись руками на стіл.

— Офіціанте! — гукнув Дідьє.— Ще по одному!

Я підніс руку, щоб зупинити офіціантів.

— Ми вже йдемо, друже,— повідомив я.— Ти в нормі?

— Але, Ліне! — насупився він.— Як же я розділю свій тріумф? Хто тепер вип’є зі мною?

— Наступний схиблений, який сюди зайде,— сказав я, обіймаючи його.

Розділ 60

Ми поїхали до Парелу й далі до району покинутих млинів. Інформація Таурега вказувала, що Конкенон розмістився зі своїм бізнесом з обігу наркотиків на порожньому заводі, який поділили на невеличкі офіси для оренди.

Уночі це місце перетворювалося на місто привидів, тобто багато людей під покривом ночі начебто бачили привидів у тій великій мережі заводських відділів. До закриття млинів чоловіки і жінки два покоління жили, працювали й помирали на цих акрах. «Ти ж знаєш, хто такі привиди? — одного разу запитав мене Джонні Сигар.— Померлі бідняки».

— Це місце здається безлюдним,— зауважив Олег, коли ми припаркувались і попрямували до рядів сірих безмовних будівель заводу.

— Уночі так зазвичай і є,— сказав я.— Він працює з четвертої будівлі. Завод 4А. Розмовляй пошепки.

Ми трималися біля загорожі, затіненої бігбордами, що рекламували найкращий-спосіб-збанкрутіти у сфері нерухомості та фондового ринку.

— Ну, це принаймні,— прошепотів Олег,— стане хорошим матеріалом для моїх творів.

Я зупинився і зупинив Олега, поклавши йому руку на груди.

— Творів? — прошепотів я.

— Так.

— Олеже, то ти журналіст?

— Черт, нет,— тихенько мовив він.

— Що це означає?

— Російською це означає — «дідько, ні». Це антонім до черт, да.

— Ти саме зараз навчаєш мене російської? — обуривсь я.— Олеже, то ти клятий журналіст чи ні?

— Ні, я письменник.

— Письменник?

— Так.

— Російський письменник? Ти жартуєш, еге ж?

— Ну, я письменник,— наполягав він.— І я росіянин. Тож гадаю, що це робить з мене російського письменника, якщо ти хочеш так думати. То ми битися збираємося?

Я намагався вирішити, чи спробувати щастя заводі 4А самому-одному, чи все-таки робити це з російським письменником. Це було непросте рішення, але, можливо, то просто через те, що я сам письменник.

— Російський письменник,— прошепотів я.

— А ти щось маєш проти російських письменників?

— А хто не має чогось проти російських письменників?

— Справді? І проти Аксьонова? Аксьонов усім подобається.

— Пішов ти,— прошепотів я.

— І проти Тургенєва? Тургенєв — кумедний.

— Справді. Так само кумедний, як і Гоголь.

— Гоголь не був виключно росіянином,— уточнив Олег хрипким шепотом.— Він був українським