Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Другого ранку прибув консультант, професор фон Ротенбух, якого привіз від станції у Вальдсгуті Гереон Нічичирк. З усіх, кого пропонував Кюрбіс, Адріан вибрав його, бо він був найвідоміший. То був високий чоловік зі світськими манерами, що за часів королівства отримав особистий шляхетний титул. Його часто кликали на консультації, і він дорого за них брав. Одне око в нього було примружене, наче він ніколи не переставав оглядати хворих. Він відмінив морфій, бо стан хворого після його вживання можна сплутати з коматозним, який ще «аж ніяк не настав», і лишив тільки кодеїн. Для нього, видно, найважливіше було, щоб хвороба проходила без жодних відхилень, чітко визначеними стадіями. В усьому іншому він після огляду приєднався до настанов свого сільського колеги, що дуже запобігав перед ним, тобто порадив і далі затуляти, вікна, щоб до кімнати не пробивалося денне світло, класти малому пацієнтові до голови холодні компреси і тримати її високо на подушках, обережно торкатися до нього, обтирати його спиртом і годувати концентрованою їжею, яку, мабуть, доведеться вводити зондом через ніс. Про саму хворобу він говорив відверто й недвозначно, певне, тому, що перебував не в домі батьків. Затьмарення свідомості, неминучого й не викликаного, як раніше, дією морфію, невдовзі слід чекати знов, і воно швидко прогресуватиме. Тоді страждання дитини зменшаться і врешті взагалі припиняться. Тому не треба брати надто близько до серця навіть найразючіших симптомів. Потім він зволив власноручно зробити другу пункцію, з гідністю попрощався і більше не прийшов.

Щодо мене, то хоч я кожного дня отримував від пані Нічичирк сумні звістки телефоном, але сам приїхати до Пфайферінга зміг аж на четвертий день після загострення хвороби, коли з шаленими корчами, що ніби на колоді розпинали маленьке тіло й вивертали очні яблука, почався коматозний стан і хворий перестав кричати, тільки скреготав зубами. Пані Нічичирк, бліда від безсонних ночей з запухлими від плачу очима, зустріла мене коло брами й наполягла, щоб я негайно зайшов до Адріана. Бідолашного хлопчика, біля якого, між іншим, від учорашнього вечора вже сидять батьки, я ще встигну побачити, а з паном доктором мені треба побалакати, з ним не все гаразд, між нами кажучи, їй здається, що він заговорюється.

Я з острахом пішов до нього. Він сидів біля письмового столу й не звернув уваги на мій прихід, лише коротко, немовби аж зневажливо, кинув на мене оком. Страхітливо блідий, з почервонілими, як у всіх мешканців цього дому, очима, він машинально водив язиком по стулених губах.

— Це ти, добрий чоловіче? — сказав він, коли я приступив до нього й поклав руку йому на плече. — Що тобі тут треба? Тут не місце для тебе. Хоч перехрестися, отак, від чола до плечей, як тебе вчили малим хреститися, щоб оборонитись від небезпеки!

А коли я почав казати якість слова розради і надії, він різко урвав мене:

— Кинь ці гуманістські виверти! Він забирає його. І хоч би вже швидше забрав! Мабуть, швидше не може, замало снаги. — Він схопився і прихиливсь до стіни, притулившись потилицею до дерев'яного облицювання. — Візьми його, кате! — крикнув він голосом, від якого в мене всередині все похололо. — Візьми його, поганцю, але поквапся, якщо вже ти, мерзотнику, й цього не захотів дозволити! Я думав, що це він дозволить, — раптом тихо, довірливо звернувся він до мене. Тоді підійшов і глянув мені у вічі таким розгубленим поглядом, що я його довіку не забуду. — Думав, може, хоч це дозволить, але ні, звідки немилосердному взяти милосердя, саме це він і розтоптав у своїй тваринній люті. Візьми ж його, недолюдку! — крикнув він і знов відступив від мене до стіни, наче до хреста. — Візьми його тіло, над яким ти маєш владу! Але до його прекрасної душі тобі зась, тут уже всі твої зусилля даремні, кумедні, і я сміятимуся з тебе до останнього свого дня! І хай проляжуть віки між моїм і його прихистком, однаково я знатиму, що він перебуває там, звідки викинули тебе, тварюко, і це знання стане живлющою водою до моїх пересохлих уст серед найглибших пекельних глибин і осанною тобі на ганьбу.

Він затулив обличчя руками, відвернувсь і притулився чолом до облицювання.

Що я мав казати? Що робити? Що відповісти на такі слова? «Любий мій, ради Бога, заспокойся, горе збаламутило тебе, забило тобі памороки», — ось що приблизно кажуть у такому випадку і з пошани до духовних страждань, особливо, коли йдеться про таку людину, як ця, не думають про її кепський фізичний стан, про те, що їй не завадило б випити бромуралу з домашньої аптечки.

На всі мої спроби розрадити його й на прохання не мордувати себе так — мовляв, усе ще може минутися, — він тільки відповів:

— Краще мовчи, мовчи й перехрестися! Там, угорі, тобі це зарахується. Перехрестися не тільки за себе, а й за мене, за мою провину! Яка провина, який гріх, який злочин… — Він знов сів до столу і стиснув скроні долонями. — Злочин, що ми взяли його сюди, що я підпустив його до себе, милувався ним! Діти, щоб ти знав, зліплені з тендітного матеріалу й легко піддаються згубному впливові…

Тепер уже крикнув і я, обурений, не дав йому докінчити:

— Ні, Адріане! Нащо ти це кажеш, нащо мучиш себе безглуздими самозвинуваченнями через сліпий фатум, який будь-де міг спопасти цю дивовижну дитину, може, надто гарну для нашого світу! Хай горе розриває нам серце, але не можна, щоб воно відбирало в нас розум. Ти завжди робив малому тільки добро…

Він лише відмахнувся. Я просидів у нього з годину, час від часу знов починаючи тихо вмовляти його, і він у відповідь мурмотів щось незрозуміле. Потім я сказав, що хочу зайти до нашого хворого.

— Іди, — мовив він і гостро додав: — Тільки не кажи йому того, що першого разу: «То що, синку? Ти, бачу, чемний хлопчик» — і так далі. По-перше, він тебе не почує, а по-друге, це, певне, взагалі не личить гуманітарієві.

Коли я вже рушив до дверей, він гукнув мене на прізвище, теж дуже гостро:

— Цайтбломе!

Я обернувся, і він сказав:

— Я зрозумів, цього не повинно бути.

— Чого не повинно бути, Адріане?

— Добра й шляхетності, того, що зветься людським, хоч воно добре й шляхетне. Того, за