Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— Я не зовсім розумію тебе, любий. Що ти хочеш відібрати?

— Дев'яту симфонію, — відповів він.

Більше я нічого не почув від нього, хоч скільки чекав.

Збентежений і зажурений піднявся я нагору, до кімнати хворого, куди жорстока доля звела того вечора чимало людей. Там було парко і тхнуло ліками та палатною чистотою, хоч вікна стояли відчинені. Правда, віконниці були прихилені. Непомукове ліжко оточував цілий гурт людей, і я всім їм потиснув руки, але дивився не на них, а на вмирущого. Хлопчик лежав на боці, скрутившись калачиком, торкаючись ліктями колін. Щоки в нього пашіли, він глибоко втягував повітря, а потім ми довго чекали наступного віддиху. Очі були не зовсім заплющені, але між повіками прозирала не синява райдужної оболонки, а тільки чорнява. То були зіниці, що ставали все більші, хоч і не з однаковою швидкістю, і вже майже поглинули синяву. І то ще було добре, коли ми бачили їхню блискучу чорняву. Часом крізь ту щілину проглядало біле: тоді рученята хлопчика тісніше притискувалися до боків, він починав іще дужче скреготіти зубами, і судома так корчила маленьке тіло, яке вже, мабуть, нічого не відчувало, що на нього страшно було дивитися.

Мати схлипувала. Я стиснув їй руку, раз, потім ще раз. Так, це вона стояла тут, Урсель, кароока дочка господаря хутора Бухеля, Адріанова сестра, і я, зворушений, побачив, що на згорьованому обличчі тепер уже тридцятивосьмирічної жінки проступали ще виразніше, ніж колись, батьківські риси, давньонімецькі риси Йонатана Леверкюна. Поряд з Урсель стояв її чоловік, що, отримавши телеграму, зразу ж виїхав по неї до Зудероде і привіз її сюди: Йоганнес Шнайдевайн, високий, вродливий, скромний, з білявою бородою, з синіми Непомуковими очима і простодушно-значущою вимовою, яку від нього зразу ж перехопила Урсель і ритм якої ми вчували в голосі Ехо, ельфа, що прилинув до нас з казкових країв.

Крім них і пані Нічичирк, яка то виходила з кімнати, то знов заходила, там була ще кудлата Кунігунда Розенштіль що одного разу, коли їй дозволили відвідати Пфайферінг познайомилася з хлопчиком і палко прийняла його у своє тужне серце. Вона тоді написала на машинці, на бланках своєї прозаїчної фірми, довгого листа з комерсантським умовним знаком замість «і», де взірцевою німецькою мовою виклала Адріанові свої враження. Тепер, узявши гору над Некеді, вона домоглася дозволу на зміну з Ельзою та Клементиною Нічичирк, а потім і з Урсель Шнайдевайн, доглядати хворого. Вона міняла хлопчикові крижані компреси, витирала його спиртом, намагалася влити йому до рота ліки й живильний сік і вночі дуже неохоче поступалася комусь іншому своїм місцем біля його постелі…

Ми — Нічичирки, Адріан, його родичі, Кунігунда і я, — майже не перемовившись словом, повечеряли в залі з Нікою. Під час вечері жінки, то та, то інша, часто вставали від столу, щоб поглянути на хворого. В неділю вранці я мусив повертатися додому, хоч як мені тяжко було залишати Пфайферінг. До понеділка я мав переглянути цілу купу класних робіт з латинської мови. Я попрощався з Адріаном, лагідно побажавши йому мужньо перебути лихо, і те, як він мене відпустив, було любіше моєму серцю за вчорашню зустріч. Ледь усміхнувшись, він мовив англійською:

— Then to the elements. Be free, and fare thou well![601] [602]

І швидко відвернувся.

Непомук Шнайдевайн, Ехо, мила дитина, остання Адріанова любов помер через дванадцять годин. Батьки забрали маленьку труну з собою на батьківщину.

XLVІ

Майже цілий місяць я не брався до цих нотаток — по-перше, почував себе духовно виснаженим після спогадів, які виклав на попередніх сторінках, а по-друге, мені не давали взятися до них події, що швидко відбулися одна за одною, у своїй логічній послідовності давно передбачувані, по-своєму бажані і все-таки неймовірно страшні події, які з тупим фаталізмом витримує наш нещасний народ, спустошений горем і страхом, нічого не здатний зрозуміти, і яким віддана на поталу і моя безпорадна душа, стомлена від давнього смутку, давнього жаху.

Уже з кінця березня — а сьогодні двадцять п'яте квітня 1945 року — на заході країни наш опір, видно, остаточно зламаний. Офіційні газети, тепер майже не зв'язані заборонами, подають і правдиві звістки, і чутки, посіяні ворожими радіоповідомленнями та розповідями втікачів, і, не маючи цензури, розносять окремі факти навальної катастрофи в ще не охоплені нею, ще не звільнені закутки імперії, аж до моєї келії. Нічого вже не втримаєш: усе здається, все розбігається. Наші зруйновані, знесилені міста падають, як спілі сливи. Дармштадт, Вюрцбург, Франкфурт уже впали, за ними Мангайм, Кассель, Мюнстер, навіть Лейпціг — усе в руках ворога. Одного дня англійці опинилися в Бремені, американці — у верхньофранконському Гофі. Здався Нюрнберг, місто державних свят, які сповнювали гордістю серця дурнів. Серед верховод режиму, що купаються у владі, багатстві й несправедливості, лютує епідемія самогубства.

Російскі війська, мільйонна армія, захопивши Кенігсберг і Відень, вивільнила сили для форсування Одера і рвонулася до зруйнованої вщент столиці імперії, з якої вже вивезено всі державні установи; тепер вона, дотрощуючи важкою артилерією те, що вціліло від бомбардувань з повітря, наближається до центру міста. Страхітливий чоловік, який торік урятував своє життя, що однаково вже ледве тримається в тілі, від замаху охоплених розпачем патріотів, які хотіли врятувати останній духовний капітал, підвалину майбутнього, наказав солдатам утопити в крові наступ на Берлін і розстрілювати кожного офіцера, що заведе мову про капітуляцію. І вони вже не раз так і робили. Одночасно в ефірі блукають якісь дивні, теж немовби вже трохи божевільні передачі німецькою мовою: одні пропонують населенню, навіть гестапівцям, як дуже оббріханим, здатися на ласку переможців, інші повідомляють про визвольний рух, що дістав назву «Вервольф» — загони щалених хлопчиськ, що вдень ховаються по лісах, а вночі влаштовують наскоки і вже не раз прислужилися вітчизні, сміливо знищуючи загарбників. О жалюгідний фарс! Так до самого кінця відроджують у душі народу, і не без успіху, цю брутальну казку, жорстоку легенду, супутницю поразки.

Тим часом заокеанський генерал наказує населенню Веймара продефілювати перед крематорієм тамтешнього концентраційного табору, оголошує— чи так уже й несправедливо? — всіх тих міщан, які нібито чесно робили своє діло, не виявляючи ніякого бажання дізнатися, що й до чого, хоч вітер і доносив до них сморід паленого людського м'яса, співвинуватцями у виявлених тепер злочинах, і вимагає, щоб вони побачили їх на власні