Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Конфлікти змінюють національну ідентичність, відносини між соціальними групами і ставлення до сусідів. Російська анексія Криму та гібридна війна на Донбасі змінили і продовжують змінювати українську національну ідентичність трьома способами.

По-перше, насильницька клептократія Януковича, загарбання Путіним Криму та «гібридна» анексія Донбасу призвели до занепаду проросійського політичного сектору. Проросійські політичні сили України опинилися на маргінесі політики, втратили своє представництво у парламенті, а значна частина їхніх колишніх лідерів перебувають поза межами України. Парламентські вибори 2014 року сформували проєвропейську конституційну більшість. «Опозиційний блок», на який перейменувала себе та частина Партії регіонів, представники якої залишилися в Україні, здобув 9% голосів виборців, що значно нижче за 30–33%, отримані «регіоналами» у 2006, 2007 і 2012 роках. КПУ, що була сателітом Партії регіонів, вперше за часів незалежності України не пройшла до парламенту.

По-друге, ми спостерігаємо зростання українського та російськомовного патріотизму в центральній і східній Україні. Кількість російськомовних українців із подвійною російсько-українською ідентичністю, радянськими та панславістськими настроями у східних регіонах різко скоротилася.

По-третє, сталася фундаментальна переоцінка ставлення більшості населення України до Росії. До кризи 2014 року негативне ставлення до Російської Федерації та її керівництва спостерігалося здебільшого на заході Україні, однак відтоді воно поширилося по всій країні. Російська імперіалістична політика зумовила різке обмеження торговельних та енергетичних відносин між двома державами: після десятилітніх розмов про енергетичну незалежність, які не мали практичних наслідків, Україна змушена була вжити заходів для її досягнення.

Попри те, що українсько-російська криза змінює українську ідентичність, виникає два застереження. По-перше, слабким українським політичним партіям не вдається заангажувати населення сходу й півдня України, а також внутрішньо переміщених осіб. Таким чином, витворюється чималий політичний вакуум, який, як і раніше, заповнює «стара гвардія», відроджена у вигляді «Опозиційного блоку», партії «Відродження» та інших створених олігархами віртуальних проектів. По-друге, Путін та інші російські націоналісти не бажають відмовлятися від багатократно скомпрометованого колоніального підходу до українців як до відгалуження російського народу незалежно від того, що про це думають самі українці. Путін вважає, що «хай би що відбувалося і куди б Україна не йшла, ми все одно колись і десь зустрінемося. Чому? Тому що ми — один народ»[1375]. Це бачення притаманне не лише Путіну, тому було б помилково вважати, що прихід нового лідера з будь-якої частини політичного спектру компенсує неспроможність російських еліт поважати суверенітет України. Українсько-російський розкол продовжуватиметься в унісон із довготривалою українсько-російською кризою.

Підґрунтям війни Путіна проти України, найбільшої кризи в Європі від часів Другої світової війни, стали неспроможність змиритися із втратою імперії, невміння розставити пріоритети й зосередитися на створенні російської національної держави, замість того, щоб вибудовувати різні наддержавні утворення. Жоден російський лідер не зрівнявся з Ататюрком, який перетворив Османську імперію на нову турецьку національну державу. Росія — єдина з-поміж членів БРІК (інші члени: Бразилія, Індія, Китай та Південна Африка) продовжує перебувати у стані занепаду. У майбутньому це неминуче викликатиме нові кризи у її відносинах із Заходом, зокрема Європейським Союзом, та підживлюватиме її конфронтацію з НАТО. Після агресії, вчиненої у 2014 та наступних роках, відносини Росії з Україною та навколишнім світом у цілому більше ніколи не будуть такими, як раніше.

КИЇВ (2013–2016)

Ірина Бекешкіна, директор, фонд «Демократичні ініціативи»

Таня Безрук, політолог, Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Володимир В’ятрович, голова, Український інститут національної пам’яті

Йосиф Зісельс, голова, Ваад України

Андрій Когут, директор, Галузевий державний архів СБУ

Ігор Коліушко, голова правління, Центр політико-правових реформ

Андрій Коренівський, член «самооборони Майдану», один із лідерів «ультрас» футбольного клубу «Динамо» (Київ)

Богдан Крикливенко, голова, секретаріат уповноваженого Верховної Ради України з прав людини

Юрій Луканов, голова, Незалежна медіа-профспілка України

Юрій Луценко, голова, фракція «Блоку Петра Порошенка» у Верховній Раді України (2014–2015), генеральний прокурор України (із 2016)

Олег Мєдведєв, політтехнолог, позаштатний радник президента України

Ростислав Павленко, заступник глави, Адміністрація президента України (2014–2018)

Григорій Перепелиця, професор, Дипломатична академія при МЗС України

Анатолій Рачок, генеральний директор, Центр Разумкова

Вільям Ріш, професор, кафедра історії, Університет Джорджії

Віталій Сич, головний редактор, журнал «Новое время»

Микола Сунгуровський, директор військових програм, Центр Разумкова

Валерій Хмелько, президент, Київський міжнародний інститут соціології

Тетяна Чорновол, журналіст, громадська активістка, народний депутат України (фракція «Народний фронт»)

Віталій Шабунін, голова, Центр протидії корупції, голова, Рада громадського контролю Національного антикорупційного бюро України (2015–2017)

ДОНЕЦЬК (грудень 2013 року)

Сергій Гармаш, головний редактор, інформаційне агентство