Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

П. Ліпко (1876—1930 рр.), полковник російської армії, генерал-хорунжий армії УНР, начальник розвідувального управління Генштабу (з лютого 1919 р.), начальнк Ген­штабу з травня 1920 р.). Кавалер 8 бойових орденів. Розстріляний більшовиками. Суспільне надбання

Позиція української сторони була заздалегідь програшною. Крім усього іншого, ще й тому, що орієнтація на підтримку Польщі остаточно вбила навіть евентуальну можливість порозуміння всередині українського націонал-соціалістичного табору.

До першої групи, групи прихильників цього курсу, увійшли УПСФ, більшість УСДРП, народно-республіканська партія, «безпартійні» фахівці. Їхніми непримиренними опонентами виступала УПСР; окремі позиції в цьому питанні обстоювали галицька УСДП, УХДП, УПСС і т. д. «Компроміс між фракціями був неможливий»[645].

Петлюра мав справу з партнером, який представляв консолідовану позицію, схвалену громадянами, всіма політичними та суспільними силами та фактичними господарями повоєнної Європи. На порядку денному могли стояти хіба що питання: яким чином і за чий рахунок повинна бути відновлена державна незалежність Польщі? Будь-які спроби встановити кордони нової слов’янської держави на основі т. зв. «етнічного принципу» відразу наштовхувалися, говорячи словами Ллойда Джорджа, на «майже нездоланні труднощі».

Не останню роль відігравали й особисті якості польського лідера. Як зауважив британський прем’єр, «вислів “Немає гіршого шовініста, ніж якобінець, що став шовіністом” цілком можна вжити до Пілсудського. З моменту досягнення влади, — писав Ллойд Джордж, — він віддавав усі сили свого розуму і волі політиці територіальної експансії за допомогою зброї. Він не звертав ніякої уваги на всі протести населення»[646].

Вісь Польща — УНР: розвиток

Курс на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. не мав реальної альтернативи.

На рівні практичної політики це означало розділ УНР між Польщею та Росією по лінії Дніпра: Варшава ніколи не висувала домагань на Лівобережжя сучасної України. 19 березня Падеревський, попри аргументи англійського прем’єра, який вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським», зажадав від Мирової конференції включення до складу Польської держави всієї Галичини[647].

22 травня Сойм офіційно ствердив: Східна Галичина мала утворити «невіддільну частину польської держави», українцям евентуально надавалися права широкої національної, економічної та цивільної автономії. Сойм також висловив «сподівання», що польському населенню в Україні будуть надані аналогічні за обсягом і характером автономні права. Нарешті, УНР запропонували укласти таку мирову угоду, яка «гарантувала би вищеподані польські інтереси»[648].

24 травня спіробітник МЗС УНР у Варшаві полковник Борис Курдиновський[649], не маючи навіть офіційних повноважень та прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Польщі Падеревський поставили свої підписи під двосторонньою угодою.

Сторони визнали державну незалежність України та Польщі, погодилися, що підпорядковані їм збройні сили будуть взаємодіяти під загальним польським командуванням, а також визнали необхідність укласти окрему військову конвенцію щодо конкретних форм взаємодопомоги.

УНР відмовлялася від усіх прав на Східну Галичину, яких вона, до слова, і не мала, визнавала територію до р. Стир інтегральною частиною Польщі, зобов’язалася не робити ніяких дипломатичних кроків без попереднього погодження з урядом Польщі, а також забезпечити громадянські права польської меншини в Україні та відшкодувати їй матеріальні збитки.

Польський уряд, зі свого боку, брав зобов’язання подати Україні збройну допомогу в боротьбі з більшовиками, гарантував забезпечення політичних та економічних прав українського населення Польщі[650].

31 травня Падеревський гарантував учасникам Паризької мирової конференції, що «Польща надасть усім національним, мовним та релігійним меншинам ті ж самі права, що й іншим своїм громадянам. Вона забезпечить цим меншинам, — запевняв прем’єр, — усі свободи, які були або будуть надані їм великими націями і державами Заходу <...>»[651].

Січові стрільці — збройна опора націонал-соціалізму

Воєнним фоном для угоди Курдиновського — Падеревського були катастрофічні за своїми наслідками українські поразки.

Нічого дивного в тому не було. Единою організованою збройною опорою Директорії в період тотального військового та державницького ­краху, який розпочався буквально на другий день після закриття Трудового Конгресу, залишався фактично лише Корпус січових стрільців. Усе інше назвати регулярною армією було навряд чи можливо.

Гранично відверто охарактеризував стан справ видатний воєначальник генерал Марко Безручко. «Українська армія організується і формується без усякого пляну й без усяких підстав, — констатував він. — Виключенням із цього був лише Запорізький корпус і загін Січових Стрільців (після протигетьманського перевороту — корпус Січових Стрільців). <...> Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини штатного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує»[652].

Нагадаю, це свідчення належить воєначальнику, який у буквальному значенні цього слова врятував Європу від більшовицької чуми, поклав край більшовицьким планам розпалити революцію на території Європи. Але про нього — трохи далі.

М. Безручко (1883—1944 рр.), капітан російської армії, начальник штабу Корпусу січових стрільців (квітень—грудень 1919 р.). З лютого 1920 р. — командир 6-ї дивізії армії УНР, генерал-хорунжий. Суспільне надбання

Ставлення до політичного проводу УНР Стрілецька Рада КСС зафіксувала документально, запевнивши, що залишатиметься «карним і слухняним військом кожного Українського Народноправного Правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народної Республіки і признавання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість»[653].

Вкотре звернімо увагу: документ підготували й підписали люди, які ще півроку тому були відданими габсбурзькими лоялістами, які воювали в тому числі і проти «українців-наддніпрянців» — російських підданих, які були відмовили у підтримці режиму Директорії УНР.

Поза деклараціями Коновальця польський наступ у Галичині і на Волині розвивався своїм порядком. Український фронт розвалювався на очах.

Поляки здобули Луцьк. Директорія та Рада Народних Міністрів через Красне та Золочів перебралися на короткий час до Тернополя. 1 червня втратили і це місто. Шматки, які залишалися від Дієвої армії, втративши всі військові запаси, відступили на Галичину, розмістившись у трикутнику Озеряни — Тернопіль — Збруч.

Намагаючись хоч якось стабілізувати ситуацію, уряд видав «наказ» щодо «організації місцевої самооборони проти грабіжників і дезертирів з Червоної армії» (практичні наслідки наказу невідомі), «оповістив» «народ український» про заколот Болбочана та якогось «зрадника Гавришка» (обидва — 11 червня), постановив: побороти «злочинну погромну протиєврейську агітацію» (15 червня). Міністр єврейських справ перед тим закликав «єврейське населення України» «рука в руку з українським народом боротися за перемогу вільної Української Народної Республіки» (12 червня)[654].

16 червня УНР підписала угоду про перемир’я. Лінія замирення пройшла по лінії: Залізці (біля Тернополя)—Серет—Острів—Золота Липа—Незвиськ.

Ефективні воєнні операції червоних змусили французьке політичне керівництво ухвалити рішення про евакуацію військ з Одеси. Це сталося в останніх числах березня 1919 р.

У той самий час інша частина українського війська розпочала наступ на поляків: 12 червня відбили Теребовлю, 15-го — Тернопіль, 20 червня — Бережани і Зборів. Дієва армія, зі свого боку, відвойовувала у червоних територію на схід від Збруча.

Можлива політична угода між УНР та Францією «була положена під зелене сукно як неактуальна»[655].

Територія, яку формально контролювала Директорія, станом на 1 травня обмежувалася лінією Дністра на півдні, лінією Львів—Сокаль—Луцьк—Сарни на заході та лінією Сарни—Здолбунів—Збараж—Теребовля на півночі та сході. На решті території сучасної України господарювали білі, червоні та зелені армії та загони, а також румунські та польські збройні