Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

– Едріане! Досить, припини! – крикнула Анабелль.

Усе на секунду затихло. Приятелі запитально втупилися на Анабелль, а потім на Едріана.

– Ти про що? – підняв голову він.

– Невже не зрозумів? – намагалася перекричати вітер Анабелль, той тріпав її волосся, підкидаючи його в повітря. – Ти створив це. Цей вагон, ці завдання, це все ти! Це твій талант. Ти створив усе це і притягнув нас сюди. Але припини це, відпусти нас!

–Але це реально. – сперечався Едріан. – Вовки вб'ють нас!

–Це все у твоїй голові, Еде! – кричав Пі–Джей.

–Тут немає ніяких вовків.– тихо сказала Майя.

Пара величезних червоних очей знову з'явилася перед його ним. Едріан упав на землю і в паніці, хапаючись за опале листя і коріння дерев, повз назад. "Це тільки в моїй голові, тільки в моїй голові", не припиняючи, повторював собі він.

Пі–Джей боявся за друга, він відчував, як усе навколо нього ніби нескінченно повторювалося, крик Майї, чортихання Анабелль, Кес, що кидається в спробі підняти переляканого Едріана. Одні й ті самі дії, одні й ті самі слова засідали в його голові, лякаючи хлопця. Він примружився, упавши поруч з Едріаном.

–Тримайся, друже, – прошепотів він, втрачаючи свідомість.

А потім усе почорніло і приятелі по вагону опинилися у своїх домівках. Анабелль у своєму ліжку, Кес малював трафарети для майбутніх тату, Майя тренувалася, Пі–Джей збирався в кіно з Едріаном, але той не відповідав на дзвінки. Повернулися всі, крім нього. Едріан залишився там, разом із кровожерливою зграєю вовків.

Життя прийшло в норму. Хоча кожен пам'ятав про дивний сон. Про вагон, людей у ньому. Але ніхто не ризикнув щось зробити. Ніхто, крім Пі–Джея, він пам'ятав, як наприкінці все почало повторюватися раз по раз, поки він не прокинувся вдома, збираючись у кіно, як за день до зустрічі з приятелями з вагона. Він розумів, що його друг, найімовірніше, не зник, а досі там в оточенні власних страхів, застиглий у повторенні одних і тих самих дій. Розшукавши Майю, він, за морозивом, запропонував їй знайти Кеса й Анабелль, щоб урятувати Едріана. Усі пасажири вагона зберуться через тиждень, щоб переписати історію Едріана.

Анабелль пише, Кес малює, а Майя танцює, вкладаючи в кожен рух стільки хвилювання, трепету і любові, що з останнім її поворотом на пуантах, все навколо перетворюється, і друзі опиняються в Похмурому лісі.

–Де ми? – запитала Майя, скривившись від холоду. Навколо було темно. Густий ліс заповнювало вологе листя, сухі гілки і затягнуті туманом доріжки.  Стало страшно. Хотілося втекти, вийти на світло. У лісі не було природних шелестів, співу птахів чи навіть шуму вітру. Хтось ніби прикрутив звук і від того ставало страшніше.

– Ми хоча б знаємо, де його шукати? – запитала Анабелль.

Усі переглянулися. Не знав ніхто. Але стояти посеред темряви не хотілося.

–Що ж, тоді... – Анабелль дістала ліхтарик. Кес налаштував навігатор, і вони почали шукати. 

Що збивало з пантелику, так те, що в деяких ділянках лісу була непроглядна темрява, а інші світилися в сутінкових променях, або ж сріблилися в тумані. Такі зміни наводили жаху на приятелів, але вони намагалися триматися разом, переконуючи себе, що мусять хоробритися заради Едріана.

–Похмурий Ліс підступний, негоже гуляти по ньому на самоті... – промовив луною хоровий голос, що звучав, як одне ціле.

Друзі обернулися. Величезний ліс розстелявся навколо, туман простирадлом лягав на м'який мох, овіваючи тонкі стовбури голих дерев.

–Ти щось бачиш? – шепнув Пі–Джей Майї, вона здригнулася, хитаючи головою, тоненькі руді кіски затріпотіли.

Анабелль зробила кілька кроків уперед вона і Кес світили ліхтариками в різні боки, але густий туман і темрява не дозволяли розгледіти того, кому належав дивний голос. Раптово побачивши джерело голосу, Анабелль схопилася, кидаючи ліхтарик.

–Чорт забирай!

Усі повернулися, спрямовуючи світло в бік Анабелль, але в цьому не було потреби. Туман розсіявся слабо освітленою ділянкою лісу, і перед очима друзів постали кілька хлопців, які повернулися спинами до них. Вони були однаковими, у всякому разі за потилицями. У них були однакові довготелесі тіла, один зріст і тіні, що слугували їм одягом. Віяло цвинтарним холодом. Та й дивні люди біля стовбурів дерев, з їхнім єдиним голосом, не навіювали затишку і тепла. Їхня бездиханність, розгорнуті в протилежний бік тіла наводили жаху.

–Хто ви? – тремтячим голосом запитала Анабелль.

–Ми – брати лісового мороку. – вимовили хлопці таким самим злитим голосом, не змінюючи пози.

–Це секта? – запитала Анабелль. – Звалюйте тоді. І так страшно.

–Ми – діти Похмурого лісу і служимо йому. Не пускаємо сторонніх, не дозволяємо їм ламати наші гілки, топтати нашу траву і вбивати наших звірів. Ми...

–Так–так, брати лісового мороку, щоб це не означало... – закотила очі Анабелль. – Але ми прийшли забрати нашого друга звідси.

–Гості Похмурого лісу, стають його частиною.

–Не слухайте їх.– сказав Пі–Джей.– У Похмурому лісі часто трапляються галюцинації. Пішли далі, не реагуйте на них.