Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Того вечора Богдан Данилович і Олена ще не встигли довго погуляти, як зненацька налетів вітер і пустився сніг, та такий сильний, наче з неба падали великі клубки пір’я. Вони летіли не лише згори, а й збоку, стикалися одне з одним у завірюсі, піднімаючися знизу догори.

Зорій з дівчиною швидко добралися до Олениного будинку й заскочили в під’їзд.

— Я не певна в тому, що зараз запропоную, але, мені здається, нам не завадило б випити чогось гарячого. Наприклад, міцного чаю.

— Не лише відразу погоджуюсь, а навіть наполягаю на такій постановці питання, — пожартував Зорій, щоб зняти певну напруженість, з якою прозвучало з уст Олени запрошення.

Вони піднялися на четвертий поверх, зайшли до квартири.

— У мене дуже скромно, — сказала Олена. — Я ще не заробляю, а з батьків намагаюся поменше тягти. Вони теж не надто розкошують.

— Та що ви, Оленко. Я людина проста й невередлива. Мені самому якось незручно — увалився в дівочу обитель, як ведмідь у зайчикову хатку. Чи в рукавичку. Коротше — щось таке мелю…

Богдан Данилович роззувся, пройшов у кімнату, відхилив фіранку й нахилився до вікна. На вулиці сніг так само раптово припинився, як і сипнув. Щось цього року зима заявила про себе ранувато. Ще тільки початок листопада, а вже не раз пускався сніг. Зорій дивився на вулицю, і йому було сумно. Він, як завжди, почувався самотнім.

— Чай готовий, Богдане Даниловичу, — до кімнати з чайником в одній руці й тарілкою з печивом у другій зайшла Олена.

— Я допоможу, — Зорій підійшов до дівчини, взяв з її руки тарілку, поставив на стіл.

Вони вперше опинилися так близько одне до одного. Олена поставила чайник, підняла очі й подивилася в Богданові. І враз він і вона — в обійми. Богдан схопив голову Олени в обидві руки й припав до дівочих вуст — несамовито, жадібно й пристрасно…

Валентина Ромниченко вийшла з будинку № 12/2 на вулиці Грушевського, перейшла дорогу, піднялася східцями й повільною ходою попрямувала алеєю скверу в напрямку оглядового майданчика.

Нарада з начальниками управлінь, яку вона щойно провела в міністерстві, забрала багато сил: виконавської дисципліни як такої на всіх рівнях адміністративного апарату як не було до її приходу в Мінекономіки, так і немає, хай би що вона робила і хоч би як старалася. Більшість міністерських чиновників удавала, що виконує свої обов’язки й особисті вказівки заступника міністра, насправді ігноруючи, а інколи й саботуючи її розпорядження. Кожен із начальників різних рівнів був чиїмось протеже, звільнення з посади не боявся, мав свій бізнес і чхати хотів на несамовиту ініціативну бабу, яка пнеться зі шкури, щоб досягти хоч якихось позитивних результатів.

Сьогодні Валентина Ромниченко відпустила водія і вирішила пройтися. Навкруги вирувало життя. Як здавалося заступникові міністра — вільне, безтурботне, веселе. Нікому не було діла до звичайно одягненої жінки середнього віку, що прогулюється зимовим парком. їй раптом захотілося присісти на вкриту першим сніжком лавочку, просто подихати свіжим зимовим повітрям і поспостерігати, як дітвора бавиться, штовхається, грає в сніжки. Ледь устигла присісти, як перед нею виріс високий чоловік років сорока, одягнений у світлу спортивного крою куртку. Чого він зупинився й вирячився на неї?

— Якби мені сьогодні зранку хтось сказав, що увечері я випадково зустріну в парку чарівну красуню і що вона не лише буде сама, а ще й нудьгуватиме на холодній лавочці, ризикуючи дістати якусь жіночу хворобу, то я б, звичайно, не повірив. Як досвідчена зріла людина я не можу пройти повз таке неподобство. Підведіться, будьте ласкаві, бо справді застудитеся, — і чоловік, знявши рукавичку, простягнув жінці руку.

Валентина Дмитрівна згодом не могла собі пояснити, як таке могло з нею статися, але вона подала руку мужчині й підвелася з лавки.

— Я щойно присіла і ще не встигла змерзнути, але ваша правда: сидіти в таку пору тут не зовсім безпечно.

— По голосу відчувається змореність жінки, яка, не виключено, взяла на себе зовсім не жіночі службові обов’язки, — чоловік чарівно усміхнувся й подивився в очі Ромниченко. Та неприродно для себе знітилася від того погляду, бо очі чоловіка були бездонно сині й чимось притягували до себе так, що Валентина Дмитрівна аж злякалася. Вона не криводушить: таких красивих чоловіків у житті ще не зустрічала. Здавалося, вони є лише десь там: у кіно, в жіночих книжкових романах, у глянцевих журналах та в дівочих мріях. Аж ось тут, перед нею стоїть красунчик, говорить з нею і, здається, трішки заграє.

— Моє ім’я Адам (о, Боже!), прізвище — Божко (о, Господи!). Надіюся, вас звати Іриною або Оксаною. Бо якщо ви назветеся моїм улюбленим ім’ям, я точно не витримаю цього збігу.

— Якого збігу? — жінка зашарілася.

— Збігу краси, толерантності й такту. Не кожній жінці під силу так поводитися з незнайомим чоловіком, щоб і не образити його, і триматися незалежно та гордо.

— Таке скажете, — Ромниченко відчула, що знову починає червоніти. — Хоча, як там щодо імені? Щось ви таке казали…

— Я висловив побоювання: якщо вас звати Валентиною, то моє холостяцьке серце точно не витримає і розсиплеться на малюсінькі уламочки, які мені навряд чи вдасться коли-небудь зібрати докупи.

Божко й Ромниченко допізна сиділи в кафе, говорили про всяку всячину, сміялися, і їм обом було добре.

Такого вечора Валентина Дмитрівна у своєму житті не пам’ятала. Та й не було його — такого вечора. І дня такого — ніколи не було.

Інші відвідувачі кафе мимоволі зупиняли погляди на веселій щасливій парі. їм здавалося, що чоловік