Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Мобі Дік, Герман Мелвілл 📚 - Українською

Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мобі Дік" автора Герман Мелвілл. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 181 182 183 ... 206
Перейти на сторінку:
найчастіше просто задля проформи - регулярно записують на призначеній для цього аспідній дощечці як компасний курс судна, так і гадане пересічне число миль, пройдених за годину. Так було й на «Пекводі». Дерев’яна котушка й причеплений до неї вугластий лаг довго висіли за гакабортом недоторкані. Їх мочили дощі й бризки, вони жолобились на сонці й на вітрі; всі стихії об’єднались, щоб уразити тлінням річ, яка висіла так марно. Та незважаючи на все це, коли через кілька годин після сценки з магнітом Ахавів погляд упав на котушку, він пригадав, що вже не мав квадранта й що в гніві заприсягся користуватись тільки лагом, і зразу запалився цією думкою. «Пеквод» плив, киваючи бушпритом кожній хвилі, а за кормою піниві буруни котились далі на захід.

- Гей, на баку! Кинути лаг!

Підійшло двоє матросів. Один золотаво-смаглий таїтянин, а другий - сивий дід із Острова Мену.

- Візьміть котрийсь котушку, я кину.

Вони пройшли на корму, аж до гакаборту, де з завітряного боку під скісним натиском вітру палуба майже поринала в укриті піною хвилі, що набігали збоку.

Матрос із Мену взяв котушку за кінці осі, що виступали з боків - на тій осі крутився сам барабан із намотаним лаглінем,- і підняв її високо вгору, чекаючи, поки надійде Ахав.

Той став поруч нього, взяв вугластий лаг, що звисав з котушки, й почав змотувати три-чотири десятки витків шворки, щоб мати змогу розмахнутися, кидаючи. І в ту хвилину старий моряк, що пильно дивився на капітана й на шворку, наважився заговорити:

- Сер, я б не покладався на цей лаглінь: його стільки мочило й пекло сонцем, що він уже геть зіпрів.

- Витримає, діду. Хіба ти зіпрів від того, що тебе мочило й пряжило? Адже ти тримаєшся. Чи, може, краще сказати, що життя тебе тримає, а не ти його тримаєш у руках.

- У руках я тримаю котушку, сер. Та хай буде по-вашому, капітане. Маючи таку сиву голову, як у мене, не варто сперечатися, а надто з тим, хто поставлений над тобою, бо він же ніколи не погодиться з твоїми словами.

- О, а це що таке? Їй же богу, ще один латаний професор із збудованого на граніті коледжу цариці Природи. Тільки чомусь його лекція звучить надто запобігливо. Ти звідки родом?

- Із маленького скелястого острова Мену, сер.

- Чудово! Як доладно все звучить…

- Не знаю, сер, чи доладно, але я там народився.

- На острові Мені? Звісно, так воно й добре: народився на Мені, на колись незалежному Мені, та й покинув його: мовляв, острове Мене, обходься без мене. А той острів поглинула… хто? Ну, вище котушку! Всі допитливі голови врешті розбиваються об мертвий глухий мур. Вище! Отак.

І Ахав пожбурив лаг. Змотана шворка вмить витяглась у довгу похилу лінію за кормою, а тоді котушка закрутилася. Зустрічні хвилі шарпали лаг, підкидаючи й опускаючи його, натяг шворки змінювався, і старий матрос із котушкою в руках дивно похитувався.

- Тримай міцно!

Лусь! Туго натягнений лаглінь опав униз довгою петлею: лаг відірвався.

- Я розбив квадрант, грім зіпсував компаси, а тепер шалене море перервало лаглінь. Та Ахав може направити все! Вибирай шворку, таїтянине, а ти, старий, змотуй на котушку. Ти скажи теслі, хай зробить новий лаг, а ти направ лінь. Подбай про це… Пішов собі. Йому все дарма, а для мене ніби з цього світу випала вісь, на якій він обертався. Вибирай, вибирай, таїтянине! Ці линви змотуються цілими і так швидко що аж мигтить, але вибираються обірвані й дуже повільно. О, Піп? Ти що, прийшов помагати, га, Піпе?

- Піп? Який Піп? Кого ти кличеш Піпом? Піп вискочив з вельбота. Піп пропав. Подивімось-но, чи ти не підчепив його там, чи не виловив, китолове? О, туго йде: мабуть, таки він учепився. Вирви в нього шворку, Таїті! Вирви шворку, нащо нам піднімати на судно боягуза. О! Онде вже його рука вистромлюється з води. Сокиру! Сокиру! Обрубайте шворку! Не треба нам тут боягузів. Капітане! Чуєте, сер? Онде Піп, він хоче вибратися назад на корабель.

- Тихо, бовдуре навіжений! - гримнув старий з Мену, вхопивши Піпа за плече.- Геть із юта!

- Більший недоумок завжди лає меншого,- промурмотів Ахав і ступив ближче.- Не чіпай його, він святий. То де, кажеш, той Піп, хлопчику?

- За кормою, сер, за кормою. Он, он!

- А хто ж ти, хлопче? У тебе зіниці такі порожні, що я не бачу в них навіть свого відбитку. О боже! Невже людина - добре вмістище для безсмертної душі? Адже вона дірява як решето. Хто ж ти, хлопче?

- Я дзвонар, капітане, я корабельний окликач. Бім-бам, бім-бам! Піп! Піп! Піп! Сто фунтів глини в нагороду за Піпа. Зріст - п’ять футів; вигляд - боягузливий. По цьому його найлегше впізнати! Бім-бам, бім-бам! Хто бачив Піпа-боягуза?

- Мабуть, вище за лінію снігів немає жодного серця. О крижані небеса! Гляньте на землю! Ви ж зачали цю нещасливу дитину й покинули її. Творці-розпусники! Слухай, хлопче: від сьогодні, поки Ахав живий, Ахавова каюта буде твоїм домом. Ти зачепив моє найглибше єство, хлопче: тепер ти прив’язаний до мене путами, сплетеними зі струн мого серця. Ходімо до каюти.

- Що це таке? Наче акуляча шкіра, а гладенька, як оксамит? - пильно дивлячись на Ахавову руку і обмацуючи її, промурмотів хлопець.- Ох, якби сердешний Піп міг доторкнутись до чогось отакого ласкавого, він би, може, й не загинув! Воно схоже на страхувальну линву, сер. Це щось таке, за що можуть держатися слабкі душі. Ох, сер, покличте старого Перта, нехай склепає ці дві руки - чорну з білою, бо я вже ніколи не відпущу її.

- Так, хлопче, і я не відпущу твоєї, якщо тільки не затягну тебе нею в ще гірші страхіття, ніж тут. Ходімо ж до каюти. Чуєте, ви, що вірите, ніби все добро - в богах, а все зло - в людях? Гляньте, як усевидющі боги забули про стражденну людину, а та людина, хоч вона безумна й сама не знає, що робить, все ж переповнена щирою любов’ю і вдячністю. Ходімо! Я дужче пишатимусь, ведучи тебе за чорну руку, ніж якби я держався за руку

1 ... 181 182 183 ... 206
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мобі Дік, Герман Мелвілл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мобі Дік, Герман Мелвілл"