Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— Думаю, я міг би встояти сам, — слабко запропонував він.

— Не ворушись! — наказав йому. Він трохи глибше вдихнув.

— Чого ти завжди поблизу, коли я потрапляю в такі ситуації? — хрипко спитав він.

— Я міг би спитати в тебе те саме, — несправедливо відповів я.

— Фітце?

Я повернув свою стражденну спину, глянув на Кеттрікен. Вона була силуетом на тлі неба. Привела з собою джеппа-проводиря. На плечі тримала скручену мотузку, другий кінець якої був прикріплений до упряжі, що мала підтримувати джеппів вантаж, зараз із нього знятий.

— Я кину тобі мотузку. Не намагайся її піймати. Як пролетить повз тебе, підніми та обв’яжися нею. Зрозумів?

— Так.

Вона не могла почути моєї відповіді, але кивнула, додаючи мені відваги. За мить мотузка, розкручуючись, пролетіла повз мене. Це зрушило кілька камінців, ніби й небагато, але від цього видовища мені зробилося зле. Мотузка проповз­ла по камінню, менш ніж на відстані руки від моєї стопи. Я з розпачем глянув на неї. Зібрав усю свою волю в кулак.

— Блазню, можеш триматися за мене? Я мушу спробувати підняти мотузку.

— Думаю, я міг би встояти сам, — знову запропонував він.

— Може, й доведеться, — неохоче погодився я. — Будь готовим до всього. Та, хай там як, тримайся за мене.

— Тільки якщо ти обіцяєш триматися за мотузку.

— Зроблю, що зможу, — похмуро пообіцяв я.

Брате, вони зупинилися там, де ми стояли табором минулої ночі. Їх шестеро, з них…

Не зараз, Нічноокий!

Троє провалилися вниз, як ти тоді, а троє залишилися з кіньми.

Не зараз!

Блазень ворухнув руками, незграбно вхопився мені за плечі. Кляті покривала, в які я його загорнув, були у всіх незручних для мене місцях. Я стиснув Блазня лівою рукою, а праву трохи посунув, хоча й далі підтримував його передпліччям. Переборов абсурдний потяг розреготатися. Усе було так по-дурному недоречно й небезпечно. Коли я міркував, якими способами можу померти, цей ніколи не спадав мені на думку. Зустрівшись поглядом із Блазнем, побачив у його очах той сам панічний сміх.

— Готово, — сказав я йому і схилився до мотузки. Кожен напружений м’яз мого тіла кричав від судоми.

Пальці не дістали мотузки, бракувало лишень пів долоні. Я глянув угору, де Кеттрікен і джепп стояли в неспокійній готовності. Тут я усвідомив: гадки не маю, що робити з мотузкою, коли вхоплю її. Та мої м’язи надто сильно розтяглися, щоб мені зараз зупинитися і спитати. Я змусив руку потягтися до мотузки і тут відчув, що моя права стопа їде вниз.

Усе відбувалося одночасно. Блазень не просто тримався мене, а конвульсивно стис. Увесь схил довкола нас, здавалося, зрушив з місця. Я вхопився за мотузку, та й далі зсувався вниз. Перш ніж мотузка натяглася, я зумів обмотати її дов­кола свого зап’ястя. Над нами, на схід від нас, Кеттрікен повела джеппа, — той рухався дуже впевнено. Я бачив, як він хитнувся, підхопивши частину нашої ваги. Глибше закопався ногами в каміння, пішов через ділянку зсуву. Мотузка натяглася, вгризаючись мені в зап’ястя й долоню. Я тримався.

Не знаю, як я спромігся підтягти під себе ноги, але зробив це і бодай створював видимість ходи, а весь схил піді мною торохкотів. Я почав розгойдуватися, наче повільний маятник, а натягнена мотузка забезпечувала мені достатньо опори, щоб утриматися на поверхні гуркітливого каміння, яке минало мене, котячись униз. Раптом я відчув під ногами твердіший ґрунт. У чоботи набилося повно дрібних камінців, але я на них не зважав, тримався мотузки та рівномірно переміщався крізь зсув. Досі ми вже були значно нижче тієї стежки, яку я вибрав раніше. Я не мав охоти дивитися вниз, аби оцінити, наскільки ми близько до краю. Зосередився на тому, щоб хоч і незграбно, але тримати Блазня, мотузку й переставляти ноги.

Зненацька ми покинули небезпечну ділянку. Опинилися між більшими скельними уламками, де не було тієї рухливої гальки, що ледь нас не прикінчила. Кеттрікен над нами упевнено рухалася вперед, ми теж, а тоді почали спускатися на благословенно рівну дорогу. За кілька хвилин усі були вже на пласкій засніженій поверхні. Я випустив мотузку та поволі осунувся на землю разом із Блазнем. Заплющив очі.

— Ось. Випий води. — Це був голос Кеттл, вона подавала мені бурдюк, а Кеттрікен і Старлінг тим часом забрали Блазня мені з рук.

Я випив трохи води, а тоді ще якийсь час тремтів. Кожна моя часточка боліла, наче покрилася синцями. Доки я сидів, повертаючись до тями, щось замаячило мені в думках. Я різко підвівся.

— Їх шестеро, а троє з них провалилися вниз, як я, — так він казав.

На це белькотіння всі очі звернулися в мій бік. Кеттл вливала воду в Блазня, але йому, здається, не ставало краще. Її губи стислися від турботи й невдоволення. Я знав, чого вона боїться. Але те, що передав мені вовк, лякало куди сильніше.

— Що ти сказав? — лагідно спитала Кеттрікен.

Я зрозумів: вони думають, що я знову блукаю думками.

— Нічноокий стежив за ними. Шестеро чоловіків на конях, одна в’ючна тварина. Зупинилися на нашому старому таборищі. Він сказав, що троє з них провалилися вниз, як я.

— Тобто до міста? — повільно спитала Кеттрікен.

До міста, — луною повторив Нічноокий.

Мене пройняло морозом, коли я побачив, як Кеттрікен киває, наче сама собі.

— Як це можливо? — тихо промовила Старлінг. — Кеттл казала нам, що дороговказ подіяв лише на тебе, бо ти про­йшов Скілл-науку. А на нас, решту, він не вплинув.

— Тож це мусять бути скіллери, — неголосно озвалася Кеттл і питально на мене глянула. На це запитання була тільки одна відповідь.

— Регалова група Скіллу, — сказав я і здригнувся.

Всередині мене наростав хворобливий страх. Вони були так жахливо близько і знали, як завдати мені найсильнішого болю. Страх перед болем накрив мене з головою, затопив увесь мій розум. Я змагався з панікою. Кеттрікен заспокійливо поплескала мене по плечі.

— Фітце. Їм нелегко буде перейти це осипище. Коли вони його перетинатимуть, я зніму їх стрілами з лука, — запевнила вона мене.

Отак воно перевернулося: королева збиралася захищати королівського вбивцю. Справжня іронія долі. Чогось це мене заспокоїло, хоч я й знав, що лук не захистить від групи Скіллу.

— Їм не треба сюди приходити, щоб напасти на мене. Чи на Веріті. — Я глибоко вдихнув і зненацька почув у власних словах ще одне: — Їм не треба фізично до нас наближатися, щоб напасти. То чого ж вони здолали ту саму дорогу?

Блазень оперся на лікоть. Потер своє бліде обличчя.

— Може, вони тут зовсім не для того, щоб тебе переслідувати, — тихо припустив він. — Може, їм потрібно щось інше.

— Що? — зажадав я.

— Навіщо Веріті прибув сюди? — спитав Блазень. Його голос був слабким, але здавалося, що він дуже зосереджено розмірковує.

— Здобути допомогу Старійшин? Але ж Регал ніколи в них не вірив. Він вбачав у цьому лише засіб прибрати Веріті зі свого шляху.

— Можливо. Але знав, що розповіді про смерть Веріті, які він поширював, були його вигадкою. Ти сам казав, що його група стежила і шпигувала за тобою. З якою метою, якщо не відкрити місце