Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

— А чого ж їм спускатися до міста? — спитав я, а тоді додав страшніше запитання: — Звідки вони знали, як спуститися до міста? Зі мною це трапилося випадково, а вони звідки знали?

— Може, вони куди сильніші у Скіллі, ніж ти. Може, дороговказ до них промовив, а може, вони прибули сюди, знаючи куди більше, ніж ти. — Кеттл говорила обережно, але було зрозуміло, що, попри «може», це не припущення, а твердження. Зненацька все стало для мене ясним.

— Не знаю, чого вони тут. Та знаю, що збираюся їх убити, перш ніж вони дістануться Веріті або далі турбуватимуть мене. — Я схопився на ноги.

Старлінг сиділа, вражено дивлячись на мене. Гадаю, в цю мить збагнула, хто я. Не якийсь романтичний принц-вигна­нець, що врешті звершить щось героїчне, а вбивця. Хоч і не дуже вмілий.

— Спершу трохи відпочинь, — порадила мені Кеттрікен.

Її голос був спокійним, вона все розуміла. Я хитнув головою.

— Якби ж я міг. Дана мені нагода навряд чи довгочасна. Не знаю, скільки вони пробудуть у місті. Сподіваюся, затримаються там на якийсь час. Бачите, я не спущуся вниз, щоб там із ними зустрітися. Не можу рівнятися з ними у Скіллі. Не можу змагатися з ними розумом. Але можу вбити їхні тіла. Якщо вони залишили своїх коней, охоронців та припаси, можу все це в них відібрати. Коли повернуться — потраплять у пастку. Ні їжі, ні притулку. Тут немає жодної здобичі, ні на що полювати, навіть якщо вони не роз­училися полювати. Вдруге я такого шансу не матиму.

Кеттрікен неохоче кивнула. Старлінг було від цього зле. Блазень опустився на свої покривала.

— Я маю піти з тобою, — тихо сказав він мені.

Я глянув на нього. Намагався, щоб мій голос зоставався серйозним.

— Ти?

— Це просто відчуття… що я маю йти з тобою. Що ти не повинен іти сам.

— Я не буду сам. Нічноокий чекає мене. — Я на мить потягся назовні, знайшов свого побратима. Він припав черевом до снігу, трохи нижче від коней та солдатів. Ті розвели маленьке вогнище й готували на ньому їжу. Тож вовк почувався голодним.

Повечеряємо сьогодні кониною?

Побачимо, — відповів я йому. Тоді звернувся до Кеттрікен:

— Можна взяти ваш лук?

Вона неохоче віддала його мені.

— А ти вмієш із нього стріляти? — спитала.

Це була добра зброя.

— Не надто вправно, але достатньо. Вони не мають жодного путнього прикриття і не сподіваються нападу. Якщо мені пощастить, уб’ю одного, перш ніж дізнаються, що я десь поблизу.

— Ти стрілятимеш у людину, не кинувши виклику? — слабко спитала Старлінг.

Я глянув і побачив раптове розчарування в її очах. Тоді заплющився і зосередився на своєму завданні.

Нічноокий?

Погнати коней у прірву чи просто дорогою вниз? Вони вже мене занюхали і починають непокоїтися. Але люди не звертають на це уваги.

Мені потрібні припаси, які вони несуть. Якщо це можна влаштувати.

Чому це вбивство коня муляло мені більше, ніж убивство людини?

Побачимо, — розсудливо відповів Нічноокий. — М’ясо є м’ясо, — додав він.

Я закинув сагайдак Кеттрікен на спину. Вітер знову посилився, віщуючи снігопад. Думка про те, що вдруге доведеться перетинати осипище, перетворила мої нутрощі на воду.

— Вибору нема, — нагадав я собі. Глянув угору й побачив, що Старлінг відвертається від мене. Очевидно, сприйняла моє зауваження як відповідь їй. Що ж, воно й так пасує. — Якщо зазнаю невдачі, вони підуть за вами, — обережно сказав я. — Мусите бути якомога далі звідси. Йдіть, доки буде бодай якесь світло. Якщо все вдасться, я невдовзі з вами зустрінуся. — Я присів навпочіпки поруч із Блазнем. — Ти хоч зможеш іти? — спитав я його.

— Трохи пройду, — глухо відповів він.

— Якщо доведеться, я зможу його нести, — зі спокійною впевненістю промовила Кеттрікен.

Я глянув на високу жінку і повірив їй. Коротко кивнув головою.

— Побажайте мені удачі, — сказав я і рушив назад, до ділянки зсуву.

— Я піду з тобою, — раптом заявила Кеттл. Стояла, зав’язу­ючи чоботи. — Дай мені лук. Піду першою, а ти слідом за мною.

Мені на якусь мить відібрало мову.

— Чому? — спитав нарешті.

— Бо я знаю, що робити, аби перейти це каміння. А з лука стріляю краще, ніж просто «достатньо». Поб’юся об заклад, що вкладу двох, перш ніж вони зрозуміють, що ми там.

— Але…

— Вона вдало знайшла перехід через зсув, — спокійно зауважила Кеттрікен. — Старлінг, веди джеппів. Я займуся Блазнем. — Кинула на нас незбагненний погляд. — Зробіть усе якомога швидше і повертайтесь.

Я згадав, що колись хотів уже позбутися Кеттл, залишивши її позаду. Якщо вже має йти, то краще хай іде поруч зі мною, ніж зненацька з’явиться з-за спини. Я з сумнівом глянув на стару, але кивнув.

— Лук, — нагадала вона мені.

— А ви справді добре з нього стріляєте? — спитав я, не­охоче підкоряючись.

Її обличчя здригнулося від дивної посмішки. Глянула вниз, на свої викривлені пальці.

— Я б не казала, що вмію, якби не вміла. Деякі з моїх давніх умінь досі зі мною, — тихо промовила вона.

Ми знову почали підніматися на кам’яне звалище. Кеттл ішла першою, костуром пробуючи дорогу, а я крокував позаду, на відстані його довжини, як вона мені наказала. Не озвалася до мене й словом, постійно переводила погляд вперед-назад, від поверхні біля своїх ніг до місця, куди хотіла переступити. Я не міг зрозуміти, чому стара вибирає той, а не інший шлях, але під її короткими кроками порозкидуване каміння і кристалічний сніг залишалися непорушними. Вона робила це так уміло, що перехід здавався легким. Через це я почувався повним дурнем.

Зараз вони їдять. Ніхто не стереже.

Я передав ці відомості Кеттл, вона похмуро кивнула. Подумки я непокоївся. Міркував, чи зуміє вона зробити, що слід. Доб­ре стріляти з лука — це одне. Застрелити людину, яка спокійно собі вечеряє, — інша річ. Я згадав нехіть Старлінг, замислився, чи хтось показувався б і кидав виклик, збираючись убити всіх трьох. Торкнувся руків’я свого короткого меча. Що ж, Чейд давно вже обіцяв мені це. Вбивати для мого короля, без почестей чи вояцької слави на полях битви. Не те щоб якийсь із моїх бойових спогадів містив багато почестей чи слави.

Раптом ми спустилися з осипища в ділянці зсуву. Йшли дуже повільно та обережно. Кеттл зовсім тихо промовила:

— Маємо ще трохи пройти. Але, як туди дістанемося, дай мені вибрати місце і зробити перший постріл. Тільки-но той чоловік упаде, покажися і приверни їхню увагу. Можливо, вони за мною не дивитимуться, а я зможу зробити ще один чистий постріл.

— Ви вже робили таке раніше? — негучно спитав я.

— Це не надто відрізняється від нашої гри, Фітце. А тепер нам краще помовчати.

Тут я зрозумів, що досі вона так не вбивала, якщо взагалі вбила колись людину. Почав сумніватися, чи правильно було