Читати книгу - "Битва королів"

Коли під звідними ґратами прошелестіли кроки останнього з Едмурових піхотинців, Брієнна запитала:

— І що нам робити далі, міледі?

— Виконувати свої обов’язки.

Нахмурившись, Кетлін рушила через двір. «Я завжди виконую свій обов’язок»,— подумала вона. Мабуть, саме тому батько цінував її більше за інших дітей. Двоє найстарших її братів померли ще маленькими, тож, поки не народився Едмур, вона була батькові і дочкою, і сином. А тоді померла мати, і батько пояснив, що тепер Кетлін має стати леді Річкорину, і Кетлін скорилася. А коли лорд Гостер обіцяв її Брандону Старку, вона подякувала йому за таку чудову пару.

«Я віддала Брандону знак своєї прихильності й навіть не втішила Пітира, коли його поранили, та й не попрощалася з ним, коли батько відіслав його геть. А коли Брандон загинув і батько сказав, що тепер я маю вийти за його брата, я радо погодилася, хоча не бачила Неда до самого дня весілля. Я віддала своє дівоцтво цьому суворому незнайомцеві й вирядила його на війну — до короля й до жінки, яка народила йому байстрюка, бо я завжди виконувала свій обов’язок».

Ноги принесли її в септ — семигранний храм з пісковику, розташований у центрі материного садка й по вінця заповнений веселковим світлом. Коли вони з Брієнною увійшли, у храмі виявилося чимало людей: Кетлін не єдина відчувала потребу помолитися. Вона стала навколішки перед образом Воїна й запалила ароматну свічку за Едмура і ще одну за Роба, який зараз десь там, за горами. «Бережи їх і веди до перемоги,— молилася вона,— і даруй мир душам полеглих і розраду тим, кого вони покинули».

Поки вона молилася, увійшов септон зі своїм кадилом і кристалом, тож Кетлін затрималася на службу. Вона не знала цього септона — зовсім молоденького, десь такого як Едмур. Свою справу він знав добре, і голос, коли він виспівував хвалу Сімом, звучав повно та приємно, але Кетлін збагнула, що їй хотілося б почути тонкий деренчливий голос давно покійного септона Озминда. Озминд вислухав би терпляче її оповідь про те, що вона бачила й відчувала в шатрі Ренлі, й, можливо, навіть знайшов би цьому пояснення й навчив її, що робити, аби нарешті втихомирити тіні, які переслідують її уві сні. «Озминд, батько, дядько Бринден, старий мейстер Ким — вони завжди все знали, але я лишилася сама і, здається, не знаю нічого, навіть свого обов’язку. Як можна виконати свій обов’язок, коли не відаєш, у чому він полягає?»

Заки Кетлін підвелася, в неї вже затерпли коліна, але мудрішою вона не почувалася. Можливо, ввечері вона ще сходить у богопраліс і помолиться й Недовим богам. Вони-бо старші за Сімох.

Надворі ж лунала зовсім інша пісня. Під пивницею, у колі слухачів, сидів Раймунд Римач, і його грудний голос дзвенів, виводячи баладу про лорда Деремонда на Кривавій луці.

Стоїть з мечем в руці один —

Останній з десяти...

Брієнна на мить затрималася послухати, похиливши широкі плечі та схрестивши на грудях дебелі руки. Мимо з вереском пробігла зграйка обдертих хлопчаків, молотячи один одного патичками-мечами. «Чому хлопці так люблять бавитись у війну?» — подумки спитала Кетлін, так наче Раймунд мав на це відповідь. Балада добігала кінця, і голос співця наростав.

Червона стелиться трава,

Червоні прапори,

Червоний сонячний захід

Мов полум’я горить.

«Сюди, сюди!» — гукає лорд,

Свого меча гострить,

І з лютим кличем вороги

Злітаються з гори...

— Воювати краще, ніж чекати,— сказала Брієнна.— Коли воюєш, не почуваєшся такою безпомічною. У тебе є меч і кінь, а іноді й топір. Коли на тобі лати, тебе важко ранити.

— У боях лицарі помирають,— нагадала їй Кетлін.

Брієнна подивилася на неї своїми прегарними блакитними очима.

— А леді помирають при пологах. Але про них ніхто пісень не співає.

— Діти — то зовсім інший бій,— Кетлін рушила через двір.— Бій без прапорів і сурм, але не менш важкий. Виносити дитину, привести її на цей світ... мама, певно, оповідала тобі про біль...

— Я не знала матері,— мовила Брієнна.— У батька були леді... щороку інша, але...

— Ніякі то були не леді,— сказала Кетлін.— Хай які важкі будуть пологи, але те, що приходить опісля, ще важче. Іноді мені здається, що я просто розриваюся. Було б мене п’ятеро — по одній на кожну дитину, щоб я могла захистити їх усіх!

— А хто захистить вас, міледі?

Вона слабко та змучено посміхнулася.

— Як хто — чоловіки мого дому. Так навчила мене мати. Лорд-батько, брат, дядько, чоловік — вони мене захистять, та коли їх немає поряд, гадаю, їхнє місце доведеться посісти тобі, Брієнно.

— Я спробую, міледі,— схилила голову дівчина.

Пізніше того дня мейстер Вайман приніс листа. Кетлін зразу його побачила — вона сподівалася на звістку від Роба або від сера Родрика з Вічнозиму, але виявилося, що це повідомлення від лорда Медоуза, який іменував себе каштеляном Штормокраю. Звернене воно було до її батька, брата, сина «чи іншого господаря Річкорину». Там писалося, що сер Кортні Пенроуз помер і Штормокрай відчинив браму Станісу Баратеону — законнородженому та правомірному спадкоємцю. Замкова залога, вся до голови, присягнула йому своїми мечами, й ніхто не постраждав.

— Окрім Кортні Пенроуза,— пробурмотіла Кетлін. Вона з ним знайома не була, але їй прикро було почути про його смерть.— Про це чимшвидше має дізнатися Роб,— сказала вона.— Нам відомо, де він?

— За останніми звістками він прямував до Стрімчака, престолу дому Вестерлінгів,— мовив мейстер Вайман.— Якщо я пошлю крука в Ясенмежжя, може, вони зможуть вислати йому навздогін вершника.

— Так і зробіть.

Коли мейстер пішов, Кетлін перечитала листа.

— Лорд Медоуз нічого не пише про Робертового байстрюка,— звірилася вона Брієнні.— Думаю, хлопця він здав з усіма іншими, хоча, зізнаюся, я не розумію, для чого він Станісу аж так знадобився.

— Либонь, боїться, що той може претендувати на престол.

— Байстрюк? Ні, тут щось