Читати книгу - "Битва королів"

— Йому сім чи вісім, він гарненький, з чорною чуприною і ясно-синіми очима. Всі гості завжди гадали, що то рідний синок Ренлі.

— А Ренлі був схожий на Роберта,— Кетлін усе зрозуміла.— Станіс збирається виставити братового байстрюка напоказ усьому королівству, щоб усі бачили, який він схожий на Роберта, й чудувалися, чому Джофрі геть не схожий.

— Це так важливо?

— Ті, хто на Станісовому боці, вважатимуть це доказом. Ті, хто підтримує Джофрі, скажуть, що це нічого не означає.

Її власні діти взяли більше від Таллі, ніж від Старків. Арія — єдина, в чиїх рисах багато від Неда. «І Джон Сноу, але він не мій». Вона знову подумала про Джонову матір — цю тінь, цю таємничу любов, про яку чоловік відмовлявся говорити. «А вона так само оплакує Неда, як і я? Чи ненавидить його за те, що покинув її постіль заради мене? Чи молиться вона за свого сина так, як я молюся за свого?»

Це були неприємні думки й безплідні. Якщо Джон уродився від Ашри Дейн із Зорепаду, як шепотілися люди, то ця леді давно вже померла; якщо ж ні, Кетлін і гадки не мала, хто його мати чи де вона може бути. Неда більше немає, і всі його любовні таємниці померли разом з ним.

І все-таки вона знов зачудувалася, як дивно поводяться чоловіки, коли йдеться про їхніх байстрюків. Нед завжди яро захищав Джона, а сер Кортні Пенроуз віддав за того Едрика Шторма життя, та водночас для Руза Болтона байстрюк значив не більше, ніж який-небудь пес, якщо судити з дивного й холодного листа, якого Едмур отримав од Болтона три дні тому. Він перетнув Тризуб і прямує, як наказано, до Гаренхолу, писав він. «Це міцна фортеця, з великим гарнізоном, але його світлість отримає її, навіть якщо мені доведеться для цього вбити в замку кожну живу душу». Він сподівався, що це переважить злочини його сина-байстрюка, якого стратив сер Родрик Кассель. «Він сам заслужив на таку долю,— писав Болтон.— Брудна кров — зрадлива, а Ремсі за натурою був хитрий, захланний і жорстокий. Я радий, що позбувся його. За його життя законні сини, яких обіцяє мені дружина, ніколи б не почувалися в безпеці».

Зачувши квапливі кроки, Кетлін викинула з голови меланхолійні думки. В кімнату влетів засапаний зброєносець сера Дезмонда й упав навколішки.

— Міледі... Ланістери... на тому боці річки.

— Віддихайся, хлопче, і починай розповідати.

Він так і вчинив.

— Колона озброєних вояків,— доповів він.— На тому боці Червоного Зубця. Прапори з фіолетовим єдинорогом під левом Ланістерів.

«Хтось із синів лорда Бракса». Якось, коли вона ще дівчинкою була, Бракс приїздив у Річкорин — пропонував одружити одного зі своїх синів з Лайсою. Чи не той самий син, подумала Кетлін, зараз веде атаку?

З’явилися ланістерівці під своїми полум’яними прапорами з південного сходу, пояснив сер Дезмонд, коли Кетлін піднялася до нього на зубчасту стіну.

— Це кілька розвідників, не більше,— запевнив він її.— Головні сили лорда Тайвіна далеко на півдні. Тут нам нема чого боятися.

На південь від Червоного Зубця далеко тягнулася відкрита рівнина. Зі сторожової башти Кетлін бачила на милі вперед. Та навіть звідси найближчий брід заледве проглядався. Захищати його і ще три броди вгору по річці Едмур довірив лорду Джейсону Малістеру. Ланістерівські розвідники невпевнено крутилися біля води, і їхні малиново-сріблясті прапори виляскували на вітру.

— Їх не більш як п’ятдесят, міледі,— прикинув на око сер Дезмонд.

Кетлін спостерігала, як вершники розтягнулися довгою шерегою. На них між каміння, в траві й за горбками вже чекали вояки лорда Джейсона. Засурмила сурма, і вершники важкою ступою з плюскотом увійшли у воду. Якусь мить це було чудове видовище: ясні обладунки й розмаяні прапори, і сонце висяює на гостряках списів...

— Зараз,— пробурмотіла Брієнна.

Важко було зрозуміти, що сталося, але навіть з такої віддалі долинуло гучне іржання коней, а крізь нього пробивався брязкіт криці об крицю. Зненацька впав один з прапорів — вояка, що його тримав, затягнуло у воду, і незабаром попід мурами проплив перший мрець, якого підхопила течія. На той час Ланістери вже збентежено відступили. Кетлін бачила, як вони перегрупувалися, коротко порадилися й учвал помчали в тому напрямку, звідки приїхали. Вояки на мурах улюлюкали, хоча з такої віддалі й вони й не могли цього чути.

Сер Дезмонд поплескав себе по череву.

— Шкода, що лорд Гостер цього не бачить. Він би в танець пустився.

— Боюся, батько вже відтанцювався,— сказала Кетлін,— а битва лише почалася. Ланістери повернуться. У лорда Ланістера війська вдвічі більше, ніж у мого брата.

— Хай би навіть було вдесятеро більше — це байдуже,— мовив сер Дезмонд.— Лівий, західний берег Червоного Зубця вищий за правий, міледі, ще й лісом поріс. Наші лучники мають гарне прикриття, а перед ними розстилається відкрите поле... А якщо навіть хтось і прорветься, в Едмура в резерві є лицарі, готові виїхати туди, де виникне потреба. Ріка затримає ворога.

— Ваші слова — богам у вуха,— серйозно мовила Кетлін.

Уночі вони з’явилися знов. Кетлін звеліла одразу будити її, якщо ворог повернеться, і вже далеко за полуніч служниця легенько торкнула її за плече. Кетлін миттю сіла в ліжку.

— Що таке?

— Знову брід, міледі.

Загорнувшись у нічну сорочку, Кетлін видерлася на дах фортеці. Звідси видно було аж за мури й за осяяну місяцем річку — туди, де точилася битва. Оборонці розпалили вздовж ріки багаття, і Ланістери, мабуть, вирішили, що заскочать засліпленого вогнем і необачного ворога. І помилилися. Темрява — ненадійний союзник. Щойно Ланістери увійшли у воду, як почали з плескотом падати: ноги провалювались у підводні ями та шпорталися за каміння, а іноді й ранилися об сховані під водою триболи. Малістерівські лучники випустили над рікою ураган запалених стріл — здалеку видовище було на диво гарне. Якийсь чолов’яга, пробитий дюжиною стріл, в охопленому полум’ям одязі танцював і кружляв у неглибокій — по коліно — воді, поки нарешті не впав і його не знесло течією. Коли його тіло вигулькнуло біля Річкорину, вже згас і його одяг, і життя.

«Перемога маленька,— подумала Кетлін, коли бій закінчився й зацілілі вороги розчинилися в ночі,— але все одно це перемога». Спускаючись із башточки гвинтовими сходами, Кетлін запитала, що про це думає Брієнна.

— Лорд Тайвін тільки пальчик умочив, міледі,— сказала дівчина.— Він перевіряє обстановку, шукає