Читати книгу - "Танок з драконами"

— Князь-воєвода Нічної Варти. Син Едарда Старка, господаря зимосіцького. — Джон обернувся до Тома Ячменя. — Хай Рорі та Баш ведуть коней. Не хочу тут лишатися ані зайвої миті.

— Ваша воля, пане воєводо.

Перед тим, як вертатися, їм лишилося зробити тільки одне — те, заради чого вони прийшли. Залізний Емет скликав своїх підопічних; решта товариства дивилася з поважної відстані, як вони стають на коліна перед оберіг-деревами. Останнє світло дня дотоді вже згасло; очі мусили призвичаїтися до зірок на небі та тьмяного червоного відблиску напівмертвого багаття посередині гайку.

Шестеро у чорних кобеняках та грубих чорних каптурах здавалися вирізьбленими з пітьми. Голоси їхні здіймалися разом, такі непомітні проти безмежності ночі.

— Збирається ніч, і починається моя варта… — проказували вони услід за незліченними тисячами попередників. Голос Шовкуна був солодкий, наче пісня, Лошака — хрипкий, уривчастий, Арона — схожий на перелякане кумкання. — …що скінчиться з моєю смертю.

«Хай смерть почекає, і то якнайдовше.» Джон Сніговій упав на коліно в сніг. «Боги мого батька, захистіть цих людей. І Ар’ю теж, мою меншу сестричечку, хай де вона є. Благаю вас, дозвольте Мансові знайти її та безпечно повернути до мене.»

— Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям, — обітували новаки голосами, яким луною відповідали минулі роки і століття. — Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті.

«Боги лісу, дайте мені сили вчинити так само, — мовчки молився Джон Сніговій. — Подаруйте мудрості взнати, що мені робити, і мужності довести справу до кінця.»

— Я — меч у темряві, — казала шістка. Джонові здалося, що голоси їхні змінюються, гучнішають, наливаються певністю. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей.

«Щит, що боронить царину людей.» Привид пхнув його писком у плече; Джон обійняв вовка рукою. Ніс вловив давно не прані штани Лошака, солодкі парфуми, втерті Шовкуном у борідку, різкий і бридкий сморід страху, а над усе — могутні пахощі велетня. Джон чув биття власного серця. Кинувши погляд через гайок на жінку з дитиною, двох сивих старих, рогонога зі скаліченими ступнями, він побачив тих людей, про яких говорила обітниця.

— Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

Джон Сніговій першим став на ноги.

— Підведіться нині братами Нічної Варти.

І подав Лошакові руку, помагаючи зіп’ятися на рівні. Здіймався вітер, час було рушати.

Подорож назад до Стіни виявилася довшою, ніж до гайку оберіг-дерев. Велетень крокував неквапними та поважними, хоча і довжелезними кроками дебелих ніг, ще й час від часу зупинявся, щоб оббити довбнею від снігу низьке гілля дерев. Жінка їхала удвох на коні з Рорі, її син — з Томом Ячменем, старі — з Лошаком та Шовкуном. Тенн боявся коней і шкутильгав пішки, нехтуючи навіть ранами. Рогоніг не міг всидіти у сідлі; його довелося прив’язати на спину коневі, наче мішок збіжжя. Так само вчинили і з блідою старою, що мала руки та ноги, тонші від сухих гілочок. Хай як братчики старалися, а не змогли збудити її від тяжкого сну.

На подив Залізного Емета, Джон наказав зробити те саме з двома трупами.

— Але ж, пане воєводо, вони нас лише сповільнять, — мовив Емет. — Треба порубати їх на шматки, та й спалити.

— Ні, — заперечив Джон. — Беріть. Маю для них ужиток.

Місяць не вів їх додому; подекуди визирали тільки окремі латки зоряного неба. Світ був чорно-білий і принишклий, перехід — довгий, повільний, нескінченний. На штани та чоботи налипав сніг, вітер ворушив дерева, смикав і шарпав кобеняки. Джон побачив над собою червоного блукача, що спостерігав крізь голе гілля великих дерев, як вони прокладають шлях унизу. «Злодієм» кликали його люди вільного народу. Найкращий час уводити жінок наставав тоді, коли Злодій був у Місячній Діві — так завжди казала Ігритта. Проте ніколи не згадувала, коли ж буває найкращий час уводити велетня. «Або два трупи.»

Стіну вони побачили майже перед світанком. Ріг вартового привітав їхнє наближення згори, наче глибокий горловий гук велетенського хижого птаха — «розвідники повертаються». Великий Лиділ відчепив од сідла власний ріг і дмухнув у відповідь. Коло брами довелося трохи зачекати, доки з’явився Скорботний Ед, відсунув засуви і прочинив залізні грати. Побачивши нужденну купку дичаків, шафар закопилив губи і окинув велетня довгим уважним поглядом.

— Щоб оцього пропхати крізь браму, пане воєводо, доведеться, мабуть, салом мазати. Послати когось до комори?

— Та пролізе і сухим.

І велетень таки проліз… рачки, майже повзком. «Величенький парубок. Стоп чотирнадцять, як не більше. Ще дебеліший, ніж Маг Могутній.» Маг загинув просто отут, під цією самою кригою, зчепившись у запеклому двобої з Доналом Нойє. «Вірний друг, хоробрий воїн. Варта втратила забагато таких.»

Джон відкликав Шкіряна вбік.

— Наглянь за ним. Ти розмовляєш його мовою. Подбай, щоб його погодували, знайди тепле місце коло вогню. Залишся з ним і оберігай. Ніхто не має його чіпати і дратувати.

— Авжеж, — відповів Шкірян і, повагавшись, додав: — Пане воєводо.

Живих дичаків Джон наказав полікувати від ран та укусів морозу — головне гарячею їжею та теплим одягом. Все ж рогоніг, найпевніше, мав втратити обидві ступні. Трупи Джон наказав замкнути у крижаних келіях.

Вішаючи кобеняка на кілочок обіч дверей світлиці, Джон помітив, що тут побував Клідас — на столі лежав лист. «Зі Східної або з Тіньової» — подумав він з першого погляду. Але віск був золотий, не чорний. Печатка зображувала голову оленя у палаючому серці. «Від Станіса!» Джон розламав твердий віск, розправив сувій пергамену і почав читати. «Рука маестра, слова короля.»

Станіс захопив Жбир-у-Пущі. Верховинні роди стали за нього. Кремінці, Нореї, Вулі, Лидоли. Усі.

«Ми отримали також поміч, на яку не сподівалися, але гаряче привітали — від доньки Ведмежого острова. Алісана Мормонт, чиї люди звуть її Ведмедицею, сховала бійців у рибальських човнах і зненацька запопала залізняків на березі. Грейджоєві лодії захоплені чи спалені, жеглярі вирізані або забрані в полон. Капітанів, лицарів, знаних воїнів та осіб високих родів ми віддамо за викуп або знайдемо їм інший ужиток. Решту я повішу.»

Нічна Варта присягалася не ставати на жодну сторону в