Читати книгу - "Тінь гори"

Отож натомість Олег йому вліпив, та ще й вдало. Конкенон обм’як, і ми залишили його на пораненого Говінду. Я попередив його, що коли ще раз побачу на півдні, то втратить він не лише щоку.

— Я беру твою зброю,— повідомив йому Олег.— Якщо хочеш отримати її назад, то чекай смерті.

Ми мовчки побігли до мотоцикла, а там я зупинив Олега, щоб подякувати.

— Шість тисяч сьогодні,— пояснив я, даючи йому гроші.— Завтра вже матиму решту, разом з бонусом. Прийду в «Лео» на п’яту. Я — твій боржник після того вчинку.

— Не хотілось би побачити ірландця п’яним,— мовив він, озираючись через плече.

— Сподіваюся взагалі його більше не побачити. Олеже, ти чудово впорався.

— Дякую,— посміхнувся він.

— А ти забагато посміхаєшся, ні?

— Більшість часу я щасливий. Це мій хрест, але намагаюся нести його з гумором. У мене є приводи сумувати, але не дозволяю їм перешкоджати своєму щастю. То ти хочеш писати спільне оповідання?

— А ти справді письменник?

— Звісно.

— Там прозвучало кілька досить дотепних фраз.

— Яких фраз?

— Як ти сказав афганцю тікати, незважаючи на його техніку. А потім сказав Крішні, що вб’єш його власного ж зброєю.

— Російські фільми,— розповів він, насупивши брови.— Хочеш сказати, що не чув діалогів у російських фільмах? Тобі сподобається. Це ідеальний матеріал.

Ми поїхали в Колабу. Я потис Олегу руку і залишив його біля готелю для туристів на променаді.

Марнославство ховається в гордощах. Я залишив Олега на узбіччі, потому як він урятував моє життя, переконуючи себе в тому, що не потребую нікого, навіть такого хорошого хлопця, як він. Але правда полягала в тому, що я покинув його, бо вподобав і знав, що Карлі росіянин також сподобається, а може, навіть більше, ніж мені. Це сором: соромно зізнатися, що я залишив хорошу людину на вулиці, бо трішки заздрив, а вони з Карлою навіть не були знайомі.

Розділ 61

Треба було розшукати Абдуллу. Я мав дізнатися про те, що він робив чи не робив разом з Конкеноном. Я з’їздив до мечеті Набіла біля Нал-базару і до всіх інших місць, де Абдулла розслаблявся на товариському кораблі запеклих злочинців. Я лютував. Кулаки кривавилися. Я не міг вдавати ввічливість навіть зі знайомими.

— Де Абдулла? — запитував я знову і знову, не вимикаючи двигуна.

Міцні чоловіки, які ризикували своїм життям, вимагали поваги, тож озивалися відповідно:

— Пішов ти, Ліне. Хочеш зазирнути в дуло мого пістолета? Раптом він ховається там.

— Сам пішов. Де Абдулла?

Я знайшов його на нічному фестивалі співаків-суфіїв[135] — він співав. Присутні завели нескінченний наспів алі-мунни, і я знав, що це може тривати годинами, а співаки будуть ділити чилум у сяйливих естафетних колах.

Я привернув увагу Абдулли, і він одразу ж підвівся, делікатно ступаючи босими ногами між сидячими співаками.

Ми вийшли назовні, на гравійну стоянку, обсаджену деревами.

— Саламалейкум,— почав він, вітаючи мене поцілунком у щоку.

— Валейкумсалам. Що за біс, Абдулло? Невже ти вбив когось із цим ірландцем Конкеноном? Це тому того дня ти двічі в нього вистрелив? Щоб його заткнути?

— Ходи зі мною,— похмуро сказав Абдулла, схопивши мене за руку.

Ми заховались під широкою аркою магнолій, які тремтіли від легкого бризу, немов танцювали в повільному темпі. Ми присіли на велике каміння, залишеного рядком на відкритій місцевості як бар’єр для припаркованих автомобілів.

Співаки продовжували свої наспіви в наметі за кілька метрів від нас. Ворона, яка прокинулася запізно чи зарано, почала каркати з гілки у нас над головами.

На переплетені дроти повісили два яскраві ліхтарики, щоб освітити вхід до намету співаків. Ці стихійні молитовні зібрання інколи організовувалися в різноманітних місцях, коли давали дозвіл, а після сходу сонця все так само зникало без сліду.

Усе було мирно і безпечно, бо всі вірили, що коли потурбувати таку чисту молитву, то накличеш прокляття на сім поколінь. Це був ризик, на який ніхто не наважувався, навіть гангстери-конкуренти. Інколи саме ненароджені покоління нас захищають.

— Ми погоджувалися на контракти за межами власної компанії,— почав Абдулла.— Це було рішення Санджая. Думаю, у нього були політичні мотиви, але це лише мої здогадки. Першим завданням було вбивство бізнесмена.

Він зупинився, і я дав йому зібратися на думці. Я довго їздив, і день був кошмарний.

— Ірландець пропонував свої послуги усім компаніям. Санджай найняв його, а мене відіслав разом з ним наглянути.

Він знову зупинився.

— Але все пішло не так,— здогадався раптом я.

— Його дружина і дочка теж були вдома. Їх не мало там бути. Вони нас побачили і могли потім впізнати, але я не мав снаги їх убити.

— Звісно ж, ні.

— Але... Конкенон їх убив, а я це дозволив і все чув, тож тепер цим проклятий.

Абдулла, Абдулла, непереможний Абдулла. Я відчув, як він вислизає, неначе те кохання, коли міст занадто далеко, а земля на шляху до нього перетворюється на пісок.

— Що ж ти наробив, чоловіче?

— Він перерізав їм горлянки,— сказав він.

— Господи!

— Це було в газетах. Ти, мабуть, бачив.

Чоловік повішений, дружину з дочкою вбили, а гроші вкрали,— я пам’ятав цю історію. А пам’ятав тому, що вона мені не сподобалася.

— Після цього,— мовив Абдулла,— я сказав Конкенону, що коли ще хоч раз його побачу, то вб’ю. Я зупинив його співпрацю з компанією, а Санджай віддав усі наші контракти велосипедним убивцям.

— Чому ти не розповів мені? Той тип відкрив контракт на мене, хай йому грець.

— Мені було соромно,— зізнався він.

— Соромно?

Сором. Мені це знайоме. Та й Абдулла був моїм братом, а братерство не має обмежень.

— Ти мав розповісти мені, Абдулло. Ми ж брати.

— Але якби ти відхрестився від мене через ці ганебні дії?

Доля перетворює тебе на суддю так само часто, як і на підсудного. Я був утікачем від правосуддя, який працював на вуличному чорному ринку, а Абдулла підняв мене на суддівську лаву і вручив молотка. Я хотів його ним огріти.

— Ти мусив мені сказати.

— Я знаю,— погодився він, понуривши голову.

— Більше жодних таємниць,— наполіг я.— Ви з Дідьє, присягаюся, ви обоє обожнюєте таємниці.

— Більше жодних таємниць,—