Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

Не маю права, пробурмотів Павло Іванович: моя поінформованість явно виявилась для нього несподіванкою, до такого звіра, як журналістське розслідування, він не звик, звик до іншої публіки — до нікому не потрібних і незагрозливих вчених, до тихих кабінетних істориків, прищавих студентів і аспірантів в окулярах, які подають свої складені за формою №_ запити і, одержавши відповідь «документ відсутній», чемно записують її собі в науковий результат, — до відсутности опору матеріалу. Так що я навіть відчула укол професійних гордощів: знай наших!.. Він пошукає, пообіцяв Павло Іванович. І отут у мене вже чітко виникло враження, що йому чогось страх як не хочеться того робити. І що через два тижні, коли сказав перетелефонувати, він знову, скрушно розвівши руками, доповість мені, під слово офіцера, що нічого не знайшов.

Ех, Дарино Анатоліївно, Дарино Анатоліївно…

Ні, здається, то пізніше так подумалося — коли він мене проводжав до виходу і, вже не мавши чого більше додати, все одно продовжував говорити, мовби його забули вимкнути, — говорив і говорив, як піском сипав, аж пригадав мені, вперше за всю аудієнцію, того капітана з юрливими чорними очками, що колись «співбесідував» мене в ректораті перед дипломною практикою, — говорила покійниця до самої смерти, та все чорти-батька-зна-що. Старий вишкіл, за тими самими підручниками, і який мудак їм їх писав?.. І чомусь знову завів за свого батька — ніби й далі намагався скласти наші пасочки в одну пісочницю, подружити свого інваліда тепер уже напряму з моїми героями, з колишнім супротивником, мир-миром, — одна фраза з того потоку свідомости мене вдряпнула, не схоже було, щоб Павло Іванович на ходу її вигадав: буцімто Бухалов-старший йому казав, у хвилини відвертости (п'яної?), що бандерівців він, Бухалов-старший, «глибоко поважає» (звучало таки як пряма калька з п'яної російської), бо так, як вони, бандерівці, «стояли за своє», «нам» (слід розуміти, колеґам обох Бухалових, батька й сина) було «вчитись і вчитись». Он як. Щось подібне казав свого часу Павло Іванович і моїй мамі — тільки вже не про бандерівців, а про неї саму: про її відданість чоловікові, і що він хотів би, щоб його дружина так за нього «стояла», — якісь тоді в Павла Івановича були службові неприємності, а бідна мама цим каґебістським компліментом така була горда, що запам'ятала на ввесь вік. Я, правда, підозрюю, що ця, майже дисидентська з боку Бухалова-старшого (от лихо, всі тоді, виявляється, дисидентами були!), «глибока повага» до бандерівців пояснювалась виключно тим, що вони зробили його інвалідом: усі ці «борці з бандитизмом», як і прості бандити, поважають тільки того, від кого можуть капітально одержати в дюндель, і що капітальніше одержують, то більше поважають. Але, щоб зовсім уже не іґнорувати прагнень Павла Івановича до офіційно проголошеного президентом курсу на національне замирення, я й собі згідно промимрила, що десь мені, під час роботи над фільмом, траплялося чути це ім'я — капітан Бухалов, може, то якраз його батько й був? Проте Павло Іванович чомусь не зрадів, як я сподівалась, а тільки сказав, що той вийшов у відставку майором — уже з госпіталю. Дорого, значить, заплатив за підвищення по службі капітан Бухалов.

Так і скажу Адьці: пішла по Гелю, а отримала, блін, — капітана Бухалова! (А й справді, де я цього «капітана» чула?) Ну, і плюс малесенький, мікроскопічний шансик, що Павло Іванович, керований старими сантиментами, можливо, таки сподвигнеться й злазить у ту зацілілу частину архіву, на яку я йому люб'язно вказала. І витягне-таки на світ Божий переможний рапорт одного підрозділу МҐБ «по боротьбі з бандитизмом» назустріч 30-й річниці Великого Жовтня. Але щось я слабо в це вірю. Якось не вчувалося в Павлові Йвановичу належного трудового запалу, не «завербувала» я його… Цікаво, а скількох він свого часу завербував, ще на оперативній роботі бувши? І тепер їхні справи лежать десь там у нього в сховищі, і він знає їх, тих людей, можливо, стежить за їхніми нинішніми кар'єрами і може будь-коли зняти трубку, подзвонити комусь такому, як Адьчин професор, що верещав на мене в «Купідоні», й зажадати чогось пожиточного в обмін на своє мовчання… З такого професора, звісно, незгурт чим поживишся, але ж є й грубіші риби — скільки їх, цілі зграї, як на нерест, після 1991-го попливло в політику, у владні структури, «розбудовувати державу», яка нарешті «визволилася», і вони теж думали, що визволилися — від колись даної КҐБ розписки, тим і раділи… А Павло Іванович собі тимчасом сидів, як павук, у своєму підземеллі й пряв ниточки нових залежностей. Може, йому не так уже й кепсько ведеться, як я журилася, і до пенсії він, гляди, й собі потроху наскладає на невеличку яхту по Дніпру, — воно ж і клімат, нівроку, до лондонського не прирівняти?.. А я, дурепа, гадала його звабити своїми консультантськими — двісті п'ятдесят гривень на годину, і це при тому, що в мене наразі й тих нема, взагалі ще ніяких фондів нема… Яка ж ви все-таки лошиця, пані Дарино, Дарино Анатоліївно…

— Пані Дарино! Дарино Анатоліївно!..

Тю, то це таки мені гукають у спину, а я й не чула!.. Як заскочена на чомусь неподобному, — так завжди буває, коли впізнають на вулиці: різкий перехід, як раптово наведене світло софітів, як катапультування з тьми глядацького залу просто на авансцену: але-оп, грім оплесків, розвертаєшся, стоїш соляним стовпом, пластиліново шкіришся, о чорт, чи не заляпалися ззаду штани?..

Якесь дівчисько — повненьке, чорнявеньке, доволі симпатичне, дорогий шкіряний куртець розхристався, шалик збився од бігу, захекалося, витріщені очиська як сливи, світить ними заворожено, нетямлячись од захвату: догнала!.. Наче марафон за мною бігла.

— Дарина Гощинська! — вона не питає, вона тріумфує, мов футбольна фанатка, що вгледіла живого Андрія Шевченка й ладна волати про це на цілий світ, викликуючи ім'я в називному відмінку, витикаючи пальцем — диви-диви! — поки її божество не щезло або не перетворилося на щось інше, як то водиться в божеств у всіх міфах. — Уфф!.. — відсапується, схопившись за груди — нічогенькі батончики, десь, мабуть, четвертого розміру, — трусить головою, сміючись уже сама з себе — зі своєї захеканости, з того, що бігла, що догнала, що от я стою перед нею, що весна, що пройшла злива, що