Читати книгу - "Бляшаний барабан"

якщо не помиляюся, сестра Лота, і була вона з Прауста. Сестру Інґу, що працювала з доктором Голацом, моя пам'ять берегла багато років. Після оборони Польської пошти я дістався кільком сестрам-жалібницям воднораз. Запам’яталося мені ім'я лише однієї з них — чи то Ерні, чи то Берні. Безіменні сестри-жалібниці в Люнебурзі, в університетських клініках Гановера... Згодом — сестри у лікарняному містечку в Дюсельдорфі, насамперед сестра Гертруд. А потім з'явилася вона, та, задля якої мені навіть не довелося лягати до лікарні. Відчуваючи себе цілком здоровим, Оскар віддався душею сестрі-жалібниці, що, як і він, винаймала кімнатку в Цайдлєровому помешканні. Відтоді мій світ заповнили сестри-жалібниці. Рано-вранці я, вирушаючи на роботу — карбувати написи на надгробках у Корнефа, — мав сідати на трамвай біля Марийської лікарні. Перед цегляним порталом і на щедро засіяному квітами майдані перед лікарнею завжди було багато сестер-жалібниць — одні приходили, інші вже йшли. Одне слово, сестри, які свою напружену зміну або вже відпрацювали, або ще мали відпрацювати. Потім під'їздив трамвай. Нерідко мені доводилося проти власної волі сидіти із декотрими з тих виснажених — принаймні вигляд вони мали змучений — сестер і санітарок в одному причіпному ваґоні чи стояти на тих самих приступках. Попервах їхній запах мене дратував, а невдовзі я вже ловив його, я ставав поруч, а то й серед їхніх халатиків.

Потім — Молитовна алея. Коли днина стояла погожа, я вибивав написи надворі, серед виставлених на огляд надгробків, і спостерігав, як сестри виходять на перерву — по двоє, по четверо, попідручки; вони про щось базікали, й Оскар мусив підводити погляд від діабазу й забувати про роботу, а кожної такої миті, коли мені доводилося підводити очі, я втрачав двадцять пфенігів.

Кіноафіші... У Німеччині завжди показували багато фільмів із сестрами-жалібницями. Мене до кінотеатрів вабила Марія Шель. Вона була в звичайному сестринському халатику, сміялася, плакала, самовіддано доглядала хворих, грала з усмішкою й у тому ж таки сестринському очіпку серйозну музику, потім упадала у відчай, мало не рвала на собі нічну сорочку, після спроби накласти на себе руки пожертвувала своїм коханням — лікаря грав Борше, — не зрадила своєї професії, тобто й далі носила очіпка й брошку з червоним хрестом. Поки великий мозок і мозочок в Оскара сміялися й раз у раз уплітали в текст фільму всілякі непристойності, на очі йому набігали сльози, і я, майже сліпий, блукав у пустелі, заселеній безіменними самаритянками в білому, шукав сестру Доротею, про яку тільки й знав, що вона винаймає в Цайдлєра кімнатку за дверима з молочно-білою шибкою.

Іноді я чув її кроки, коли вона поверталася з нічної зміни. Чув її і годині о дев'ятій вечора, коли в неї закінчувалася денна зміна й вона забігала до своєї кімнатки. Не завжди Оскар міг усидіти на стільці, коли чув у коридорі Доротеїну ходу. Досить часто він починав гратися дверною клямкою. Бо хто ж таке витримає? І хто ж не визирне, коли щось ходить у тебе попід дверима й ходить, можливо, саме задля тебе? Хто всидить на місці, коли кожен звук посусідству має на меті, здається, лише одне: змусити тих, хто спокійно сидить, підхопитися?

Та ще гірше буває, як настає тиша. Ми вже знаємо про це з історії з отією галіонною фігурою, що була, як-не-як, дерев'яна, німа й ніякої активности не виявляла. І що ж? Першого музейного доглядача знайшли у калюжі його власної крови. А сказали так: то його вбила Ніоба. Тоді директор почав шукати другого доглядача — не зачиняти ж музею. Коли помер і другий доглядач, зчинився шарварок: його вбила Ніоба! Знайти третього доглядача — чи, може, вже й одинадцятого? — директорові було нелегко. А втім, чи не однаково, котрого вже він шукав! Одного дня й цей доглядач, якого так довго шукали, виявився мертвим. Усі в крик: то Ніоба, пофарбована в зелене Ніоба, та, що витріщається своїми бурштиновими очима, ота дерев'яна, ота гола Ніоба, та, що й не здригається, й не мерзне, й не пітніє, й не дихає, і в ній навіть шашіль не заводиться, бо ж її чимось там оббризкали, бо вона — коштовна річ і має історичну цінність. Через неї одну відьму послали на вогнище, а чоловікові, який її вирізьбив, відтяли його талановиту руку; судна йшли на дно, а вона випливала. Ніоба була дерев'яна, але у вогні не горіла, вона вбивала людей, але цінности своєї не втрачала. Своєю тишею вона змусила навіки стихнути учнів старших класів, студентів, одного старого священика й цілий хор музейних доглядачів. Мій товариш Герберт Тручинський поквапився на неї, сам виливсь, а вона лишилася суха, і тиша її стала ще глибшою.

Коли сестра-жалібниця рано-ранесенько, десь годині о шостій, виходила зі своєї комірчини, потім з коридору, а тоді й з їжакового помешкання, робилося тихо-тихо, хоч загалом гармидеру вона тут ніколи й не здіймала. Щоб витримати цю тишу, Оскар мусив час від часу порипувати своїм ліжком, переставляти стільця або качати у ванній яблуко. Десь о восьмій чулося шарудіння. То був листоноша, він стромляв у поштову щілину в дверях листи та листівки, і вони падали на підлогу в коридорі. Того шарудіння очікувала, крім Оскара, й пані Цайдлєр. Вона працювала секретаркою в Манесмана, робочий день починала аж о дев'ятій і пропускала поперед себе мене, отож на те шарудіння перший відгукувався саме Оскар. Я робив це якомога тихіше, хоч і знав, що пані Цайдлєр мене чує, кімнатні двері за собою не причиняв, щоб не вмикати світла, згрібав жужмом усю пошту, якщо надходив лист від Марії — а вона один раз на тиждень старанно писала мені про себе, про сина, про сестру Густу, — то ховав конверта до кишені в піжамі й швиденько проглядав решту кореспонденції. Усе, що надходило на ім’я Цайдлєра чи такого собі пана Мюнцера, що мешкав у другому кінці коридору, я, хто не стояв, випроставшись, а сидів навпочіпки, впускав знов на підлогу. А листи на ім'я сестри-жалібниці Оскар крутив у руках, обмацував, обнюхував і, що важливо, допитувався в них, хто їх надіслав.

Сестра Доротея пошту одержувала рідко, хоч і частіше, ніж я. Її повне ім'я було Доротея Кьонґетер, але я називав її просто «сестра Доротея», а прізвище час від часу забував; та коли йдеться про сестру-жалібницю, то прізвище, зрештою, й геть не потрібне. Вона одержувала листи від матері з Гільдесгайма, а також листи та листівки з різноманітних лікарень у