Читати книгу - "Бляшаний барабан"

І все ж таки з тих листівок, на яких були зображені здебільшого обвиті плющем лікарняні фасади, я дещо довідався про минуле сестри Доротеї. Якийсь час вона працювала в лікарні Вінценца в Кьольні, у приватній клініці під Аахеном, а також у Гільдесгаймі. Саме звідти й писала її мати. Виходить, сестра Доротея або була родом з Нижньої Саксонії, або, як Оскар, стала біженкою зі сходу й невдовзі після війни знайшла там притулок. Згодом я дізнався, що працює сестра Доротея зовсім неподалік, у Марийській лікарні й, очевидно, підтримує тісні товариські взаємини з такою собі сестрою Беатою, бо чимало листівок указували на їхню дружбу, або в них хтось переказував Беаті вітання.

Вона, ця подруга, не давала мені спокою. Оскар часто розмірковував про неї, я складав їй листи, в одному просив замовити за мене слівце, в іншому про Доротею не згадував зовсім, хотів спершу підбити клинці до Беати, а вже потім поміняти її на подругу. Так я накидав п'ять чи шість листів, декотрі з них уже навіть клав до конверта, вже навіть вирушав до поштової скриньки, але так жодного й не відіслав.

Та, може, колись я й укинув би сестрі Беаті таке послання — у мене ж бо розуму не забракло б і на це! — якби одного з понеділків (на той час у Марії почався роман з її роботодавцем Штенцелєм, до чого я, на диво, поставився цілком байдуже) не знайшов у коридорі того листа, який обернув моє захоплення, щоб не сказати кохання, на справжні ревнощі.

Адреса відправника, надрукована на конверті, підказала мені, що листа сестрі Доротеї надістав якийсь доктор Еріх Вернер із Марийської лікарні. У вівторок надійшов ще один лист. Четвер приніс їй третього листа. Як воно все було того четверга? Оскар повернувся до своєї кімнатки, впав на один із кухонних табуретів, які становили частину його умеблювання, дістав з піжамної кишені щотижневе послання від Марії — попри нового залицяльника, вона й далі писала мені справно, старанно, нічого не пропускаючи, — навіть розпечатав був конверта й почав — ні, читати я таки не почав, бо з коридору почув пані Цайдлєр, відразу по тому — її голос, вона кликала пана Мюнцера, але той не відгукувався, хоч вочевидь був удома, бо Цайдлєрка відчинила його двері й подала пошту, без угаву щось йому втовкмачуючи.

Пані Цайдлєр ще говорила, але я до її голосу вже не дослухався. Мною опанувало безумство шпалери — вертикальне, горизонтальне, діагональне безумство, кривулясте й тисячократ роздруковане, я усвідомлював себе Мацератом, утішався разом із ним підозріло поживним хлібом усіх ошуканих, потім без особливих зусиль убрав свого Яна Бронського в шати дешевенько розмальованого, по-сатанинському розцяцькованого спокусника, що виступав то в незмінному своєму двобортному, приталеному пальті із оксамитовим коміром, то в білому халаті доктора Голаца й відразу по тому — хірургом доктором Вернером, щоб зваблювати, розбещувати, ганьбити, кривдити, бити, завдавати мук — одне слово, робити те, що й має робити спокусник, щоб не втрачати свого образу.

Тепер я лиш усміхаюся, коли згадую про ідею, від якої Оскар тоді аж зжовк і схибнувся на шпалері: я надумав вивчати медицину, і то якомога скоріше. Я надумав стати лікарем — і не де-небудь, а в Марийській лікарні. Я надумав прогнати звідти доктора Вернера, викрити його, звинуватити в коновальстві, навіть у вбивстві — через недбальство — під час однієї операції в горлі. Нехай дізнаються всі: той пан Вернер ніколи ні на якого лікаря не вчився! Просто у війну він працював в одному польовому шпиталі й там нахапався сяких-таких знань. Геть дурисвітів! А Оскар стає головним лікарем — такий молодий, а вже обіймає відповідальний пост. І ось уже лункими коридорами, в супроводі сестри Доротеї на правах операційної сестри, в оточенні білохалатного почту простує новий Зауербрух, він робить обхід і в останню хвилину зважується на операцію... Ох, як добре, що цього фільму так ніколи й не зняли!

У шафі з одягом

Тільки не подумайте, нібито Оскара цікавили самі лише сестри-жалібниці. Зрештою, я ще й ходив на роботу! В Академії мистецтв почався літній семестр, приробітки в Корнефовій майстерні, куди я бігав на канікулах, довелося покинути, бо Оскар мусив за непогану платню позувати, на його прикладі давні стильові засоби мали доводити свою життєздатність, а нові стилі на мені й на музі Улі торували собі шлях: нашу предметність знищували, перед нею опускали руки, нас заперечували, полотна й паперові аркуші закидали лініями, квадратами й спіралями — всілякою показною мішурою, що, однак, виправдала себе на шпалерах, і давали побутовим узорам, на яких лише Оскара з Улою — тобто таємничої напружености — й бракувало, рекламно-крикливі назви, як-от: «Сплетені вгору», «Пісня над часом», «Багрянець у нових вимірах».

Робили це переважно першокурсники, які до пуття ще й малювати не вміли. Мої давні товариші, що гуртувалися навколо професорів Кухена й Маруна, такі видатні учні, як Ціґе й Розкольников, були надто багаті на чорноту й колір, щоб безбарвними кренделиками й хирлявими штрихами підносити до небес убозтво.

А ось муза Ула, коли спускалася на землю, виявляла неабиякий смак до вжиткового живопису й так захопилася новими шпалерами, що дуже скоро забула про художника Ланкеса, який її покинув, і різні завбільшки декоративні малюнки одного вже немолодого художника на ім'я Майтель оголосила чарівними, веселими, кумедними, фантастичними, небаченими й навіть шикарними. Те, що невдовзі вона заручилася з художником, який надавав перевагу формам на взірець солодкавих великодних крашанок, ще нічого не означає; вона й згодом частенько не проминала нагоди з ким-небудь заручитися, та й оце тепер (Ула призналася мені сама, коли приходила сюди позавчора з цукерками для нас із Бруно) має намір на днях поставити свої взаємини, як вона щоразу висловлюється, «на серйозну основу».

На початку семестру Ула як муза взагалі вирішила дарувати свій образ лише новому і, чого вона зовсім не помічала, хибному напряму в мистецтві. Її великий майстер крашанкового живопису, отой Майтель, запустив їй у голову черев’ячка — зробив, сказати б, подарунок на заручини, — одне слово, прищепив їй такий собі набір слівець, які вона заучувала, розмовляючи зі мною про мистецтво. Ула торочила про якісь рапорти,