Читати книгу - "Яр"

— Не маєте чогось міцнішого?

Я витяг кисет, одначе він махнув рукою:

— У темряві не зумію... — І раптом сказав: — Гарні в вас люди, пане Максиме!

На таке не зразу можна було знайти відповідь, і він по хвилі додав:

— Я люблю українців. Дуже привітний і гостинний народ. Надзвичайно.

— Це у вас од хмелю, — сказав я, і цього разу вже він змовчав. Але біля центру таки спитав мене:

— Ви мали на увазі... мою службу?

Я засміявся:

— По-моєму, вона виключає будь-які сентименти.

Він повернув голову й придивився до мене в темряві. Перед брамою собору ми мали розійтися в різні боки, і мені спало на думку, що зовсім недавно на цьому самому місці стояв альбінос Макс. Асоціація була не дуже приємна, тим наче в такій темряві, і мене побили дрижаки, хоча в концтаборі я перебачив безліч мерців і зовсім їх не лякався. Лейтенант поліз у кишеню й знову дістав сигарети. Вогник осяяв його обличчя. Воно здавалося блідим і стомленим.

— Якби моя воля, — проказав Газе, пахнувши димом, — я б робив це все не так.

Я чекав, що він казатиме. На лейтенанта, певно, найшла мить відвертости, і цим треба було скористатись, хтозна, чи трапиться колись інша нагода. Та німець не сказав більше нічого, він запропонував:

— Ходімте до мене, вип'ємо по чарці. У мене є пляшечка справжнього «Бордо», ви такого напевно не куштували.

Не чекаючи, поки я дам згоду, він повернувся й пішов уперед. І я поплентав слідом. Такого знайомства ніскілечки не сподівався, і тепер думати про його моральний бік було пізно, та й недоречно.

Лейтенант Газе мешкав у чепурному будиночку за два квартали від комендатури, там само, де й гауптман Франц Енґель та ще двоє офіцерів. Газе пропустив мене в коридор поперед себе, але я не бачив, куди йти. Тоді він, одчинивши двері своєї кімнати, торкнув на шафі для одягу якийсь пристрій, і кімнату залило яскраве світло. То виявився потужний автомобільний акумулятор. Маленька довгаста лампочка так різала очі, що я відвернувся.

— Роздягайтесь, пане Максиме.

Господар скинув шинелю, амуніцію й картуз і дістав із шафи вино. Пляшка була й справді непідроблена й вабила зір барвистою етикеткою, яких мені досі не доводилося бачити.

— Почитайте, — запропонував лейтенант.

— Я цієї мови не тямлю.

— Стара французька фірма, — пояснив він.

— Тепер вона належить Німеччині.

Лейтенант розкоркував пляшку, палив у дві маленькі скляночки, подивився на ясну рідину до світла й проказав:

— Німців ніде не люблять. Ні в Росії, ні там, у Франції.

— Тут Україна, пане лейтенант, — нагадав я.

— Але й тут не набагато краще, ніж у Росії. Я це добре знаю, доводилося бувати.

Він трохи надпив зі скляночки й знову подивився на неї проти світла. Я затамував подих, і в наступну мить Газе сказав те саме, що казав і там, перед собором:

— Якби моя воля, я робив би все це не так.

Одначе, пауза затяглась і я пустив зонд:

— А як же?

Крутячи перед очима скляночку, лейтенант повторив:

— Принаймні, не так.

Тоді заговорив повільно, добираючи прості слова, які були б мені зрозумілі:

— Ми оголосили себе визволителями Європи, а поводимось, як останні окупанти. Ви теж слухаєте мене, а самі думаєте, як би від мене одчепитися, правда ж?

Я двозначно всміхнувся.

— Я насамперед у кожній країні створив би національний уряд... Ні, не створював би, а дав можливість місцевим силам зробити це.

— І тут?

Розмова ставала принаймні дивною.

— І на Україні, — підтвердив лейтенант.

— Уряд тут було вже створено.

— Ми його загнали в підпілля й по можливості знищили якнайбільше людей, які йому симпатизували. Ви ж це знаєте?

— Чув...

— А втримувати в окупаційних рукавицях таку велику територію, як Україна, — то нам понад силу.

— Ви ж знищили загін Кузьми Крутя, — заперечив я й удруге здивувався, бо лейтенант сказав щось таке, чого навіть передбачити було важко.

— Кривий утік, — промовив він.

Я не зразу отямився, бо то було майже невірогідно.

— Утік. Це кажу вам я, Газе. А коли втік, треба сподіватися, що на печі не вилежуватиме. Здається ж є така українська приказка?

— Є...

— Отже ж... Рано чи пізно доведеться починати все спочатку. Добра третина сил абверу мусить підтримувати окупаційний режим у всіх підкорених країнах. А коли б ці країни були нашими союзницями, то цього робити не треба було б. Та що там! Створилися б національні армії, які допомагали б нам боротись із більшовиками на фронті.

Мені пригадалися мої роздуми зразу ж після приходу німців, і слова Газе багато в чому збігалися з ними. Я сказав йому:

— Досить дивно слухати подібне з ваших вуст, пане лейтенанте.

Він рипнув стільцем і подивився на мене впрост:

— Здебільшого такі