Читати книгу - "Яр"

— Браво, бра-во!

— Їжте, — підсунула до мене тарілку з салом Паша.

Я взяв чималий шматок і почав заїдати самогонку, що й досі забивала мені дух буряком і дріжджами. Склавши руки в пелену, Оленка сиділа й дивилася на світло. Я тільки тепер зрозумів, чому мені ця кімната, у якій я знав, либонь, усе до найменшої дрібниці, здалася чужою й незвичною. Причина була не тільки в пещеній поставі молодого білявого німця: над столом звисала зі сволока велика гасова лампа.

— Як на Великдень! — сказав я, пі до кого не звертаючись.

По один бік від мене сидів Антін, по другий — Оленка, розгублена й присутністю лейтенанта Газе, і моєю, певно, зовсім несподівано появою, бо я таки давно вже не приходив сюди. Антін зрозумів мої слова як натяк і заходився пояснювати:

— Ми з ним на станції розбалакались. Каже, якби шнапсу... Ну, і прийшов...

Це було абсолютно непереконливо. Я знав Антона як облупленого, тим наче, що й лейтенант, коли б йому смертельно закортіло хильнути, не став би сам шукати шнапсу, натомість послав би ординарця чи ще котрогось служаку. Ягола крутив свою мотузку й десь-то довго полював на цього німця, щоб той прийшов аж сюди на чарку самогону. Але мене його махінації не обходили, ми з ним про це давно вже домовилися й з'ясували свої точки зору, тож і така версія могла правити за щось.

Лейтенант Газе сказав, піднявши свою чарку:

— Я дуже радий, пане Максиме, що маю таку зручну пагоду перепросити вас... Ви знаєте, за що.

І торкнувся своєю стограмовою скляночкою до моєї, вдвічі більшої. Я підняв теж, і ми винили. Антін виявляв свою радість неабияк бурхливо, увесь час підкладав герові офіцірові сала й доливав чарку, весело реготав без особливого на те приводу. Я досі й не підозрював за ним такого таланту гостинносте, дарма, що в цьому домі був майже свій; тепер я вже не мав жодного сумніву щодо його мети й намірів.

Антін увесь час підпитував лейтенанта «своєю» німецькою мовою:

— Пан, пан, фрау?

— Пан, пан, кіндер іст?

Захмелілий офіцер не розумів його, і Антін штрикав мене:

— Спитай: жінка в його є? Спитай, діти є? Ну, спитай, спитай!..

Тоді лагідно, але настирливо вимагав од Оленки:

— Ось підлий панові офіцірові з сулії! — І коли дівчина ніяково схиляла голову над столом, повторював: — Підлий, чула, кажу! Не здість, повідіму!

Ми втрьох сиділи з одного боку столу, а Газе з другого — сам.

Паша незабаром вийшла й більше не поверталась. Антін сказав лейтенантові, коли той нагадав про його фрау:

— Кіндер маленький, кіндер!

Оленка за цілий вечір не вимовила й слова, і мені навіть не видно було її очей, бо сидів опліч неї. Газе поводився дуже чемно, дарма, що його напевно-таки бентежила присутність молодої вродливої дівчини.

— Германія — гут? — знайшов нове запитання Антін, і лейтенант похитав головою:

— Я, я, гу-ут, гу-ут.

— А война — не гут?

Німець позирнув на мене, і я пояснив йому, що таке війна. Він усміхнувсь і сказав німецько-українською мовою:

— Не гу-ут.

І безпорадно розвів руками, що зробиш — необхідність. А мені це нагадало небіжчика Макса. Той альбінос теж був прогресивним хлопцем, навіть пані Ганні сподобався колись.

— Ви так і не знайшли вбивцю свого єфрейтора? — нахабно дивлячись йому в вічі, спитав я.

Газе спохмурнів. І це вже не був добродушний і чемний гість. Він тепер скидався на того лейтенанта, якого я вперше побачив у кабінеті комендатури. Але це тривало тільки мить. Раніше я й не підозрював, що зможу міркувати про подібне в такий спосіб. Мабуть, мав тоді рацію, коли сказав учора ввечері Ганні, мовляв, людина до всього звикає.

Десь аж по десятій годині лейтенант Газе встав і заходився прощатись. Антін умовляв посидіти ще, майже силоміць усаджував його знову за стіл, але білявий німець, певно, почувався не дуже добре після випитого самогону й хотів спати. Очі в нього потьмяніли й утратили жвавість. Він поцілував Оленці руку, дівчина сіпнулася й утекла в куток, і лейтенант поблажливо всміхнувсь. Тоді простяг правицю господареві:

— Гуте нахт, Антон. Ду біст айн гутер керл.

— Що він каже? — спитав Ягола.

— Каже, що ти гарний хлопець.

Антонові очі спалахнули, але мені були добре знайомі ті вогники. Я дивився на цих двох людей і думав, як би вони себе поводили, коли б опинились у зовсім іншій ситуації. Мені пригадавсь лейтенантів оклик «Максі.. Максі..» і страшенно захотілося курити. А потім перед очима вималювавсь образ ката-філософа Кості та його начальника Семена Семеновича.

— Гарну маєте дівчину, — проказав лейтенант, коли ми нарешті опинились під холодними березневими зорями. — Вона, певно, і в ліжку така?

Мене мов окропом ошпарило, але я стримався. Газе відчув мій настрій і сказав:

— Вибачте, пане Максиме. Вона — ваша наречена?

Я знову нічого не відповів. Лейтенант ішов поперед мене, і в темряві ледве проявлялася сіра пляма його шинелі, що тепер здавалася чемною. Усе знову ставало відносним. Він дістав сигарету й клацнув запальничкою. Німецька чемність не