Читати книгу - "Яр"

Ми заворожено дивились у найчорніший клубок хмаровища, і я мав таке почуття, що хто з нас перший змінить позу чи бодай ворухнеться, той не зможе далі терпіти й першим стрибне в пащу таємничого ящура там унизу.

А хтось-таки мусив стрибнути першим.

Я міг би зважитись і піти на подвиг, але ще не зовсім оклигав після хвороби й вагався. Кастусь був серед нас фізично найслабшим, та він перед цим повинен був підготуватися й морально, хоча це була його ідея й він раз побував на тому світі й повернувся звідти несподівано для всіх нас. Яким Литовченко був нашим ватажком і не мав права ризикувати собою, точніше — ми не мали права ризикувати ним. Певно, це збагнув і Кастусь Матусевич, бо раптом пустив коліна й почав чухмарити руду бороду.

— Калі трэба будзе, я прыгну, — сказав він. Вийшло все так, як я й думав. Я полегшено зітхнув.

Кастусь Матусевич стрибнув у прірву, і потім його не було добру годину. Я карався сумлінням, карався й Литовченко. Він раз у раз відходив на краєчок і так вузької приступки, задирав голову вгору й наслухав, а тоді бідкався:

— Чого я сам не стрибнув!..

Я казав те саме, тільки подумки. Тоді згори нараз почулося:

— Гэй, хахолікі, вы тут мяне еще не пахавалі?

Ми аж загорлали від радости. Кастусь, утішений, що йому пощастило «схадзіць на подвіг», теж реготав і поволі висував драбину. Ми з Якимом вибралися нагору, і я запитав:

— Чого ти так довго?

Він аж замахав руками:

— Драбына была схована. Ледве знайшоу! Яны яе в ярку схавалі да еще снегам прыкідалі. Ну, да я...

Ми поклали драбину на те саме місце, де її знайшов Кастусь, пригорнули снігом і позамітали свої сліди. До смерку нам ще належало ховатись у печері під Чортовою воронкою, а потім розшукати схованку з продуктами. Схованка була неблизько — по той бік нашого концтабору, і ми мали бути пильними, щоб не попастися на самому початку смертельно небезпечної дороги.

Кастусь сказав:

— Туды вам лепей не хадзіць... — І кивнув у той бік, де був вихід із печери.

Я поцікавився:

— Чому?

Він довго вагався, перш ніж сказати:

— Там багата трупау. Не кастякоу, як таго разу, а спраужныx трупау, еще свежых.

Отже, табірне начальство користувалося Чортовою воронкою частіше й раціональніше, ніж ми думали. Кастусь проказав:

— Мяне ледве чарты не схапілі, покі я выбірауся з той купы!

А ми з Якимом думали, що в Кастуся слабкі нерви. Не знаю, як би повівся я, опинившись у скопищі кістяків і напіврозкладених трупів. Розпещений інтелігент в екстремальних умовах теж міг стати героєм.

Ми зійшли в долину й, ризикуючи бути поміченими, розклали багаття з гілля та лайок полярного ялівцю. На наше щастя, ялівець горів майже без диму. Та й поряд курілася туманом Чортова воронка. Висушивши лиглий одяг, ми перед самим смерканням ще раз вилізли на узвишшя Чортової воронки і спробували якнайдокладніше запам'ятати свій перший маршрут — до схованки з продуктами, бо мали рухатися вночі, щоб до ранку, вже річищем Колими, якнайдалі відійти від нашого рідного концтабору.

Коли добре смеркло, Яким сказав:

— Ну, браття, з Богом?

У мене від цих слів по спині пробігли мурашки. Ми переходили свій Рубікон.

Сліпий випадок, про який я здумав увечері в Ганни Базилевич, звів мене з лейтенантом Газе. То було майже незбагненно. Зайшовши наступного дня після роботи до Ягол, я вирячив очі. За столом у Оленчиній кімнаті, простоволосий, навіть без паска, який висів разом із шинеллю та кашкетом біля дверей на кілочку, сидів лейтенант і про щось голосно розмовляв із Антоном. Оленка ніяково тулилася скраєчку столу, і коли двері тихо рипнули, враз підвелась. Я навіть забув привітатися, так здивувала мене постать чемного й прилизаного німця за Яголиним столом. А на столі височіла сулія з трохи сизуватою самогонкою. Лейтенант і собі рячився на мене, певно, теж не сподівався подибати в цьому домі заступника начальника української поліції.

Три пари очей дивилися в мій бік кожна по-своєму, а я стояв і стояв. І тільки коли через сіни рипнули другі двері й до кімнати ввійшла старша господиня, нарешті видавив із себе:

— Дра-ась...

Так у мене виходило завжди, коли я хвилювався.

І Паша, і Антін із Оленкою відповіли на моє привітання, і це трохи зняло напругу. Лейтенант, певно, здогадався, що я тут бував і раніше, обличчя йому теж ом'якло, і він запросив мене до столу:

— Біте цум тійш.

Ця його розпорядливість у чужій хаті додала мені сміливости, і я вже привітався по-справжньому:

— Добрий вечір вам.

Антін посунувся й звільнив місце коло себе:

— Як гер офіцір каже, то, повідіму, сідай.

Мене це не образило, бо я знав, що він жартує, і почав роздягатися.

— Це, може, ваша дівчина, пане Максиме? — спитав німецькою мовою лейтенант, і я кивнув. — Чарівна, чарівна... Щось у ній є... Але я не заважатиму вам, пане Максиме. Вітаю вас. Маєте гарний смак до дівчат.