Читати книгу - "Сини змієногої богині"

А біля одного кургану на Північному Кавказі було захоронено аж 360 коней!

Скіфи вірили у безсмертя душі (а хто з народів минулого і нині сущого, і тих, що колись з’являться в цьому світі, не вірив, не вірить і не віритиме в потойбічне життя – вічна мрія людства, його рятівниця і спасителька!). Вони вірили в існування поряд з нашим світом ще й потойбічного світу, куди відходять по смерті своїй люди. На цій вірі і виник у скіфів складний – щоб не сказати жахливий поховальний ритуал – нам відомий за описом та за результатами розкопок скіфських степових пірамід, цих своєрідних їхніх палаців і некрополів.

А втім, поховальні жорстокості були притаманні не лише скіфам.

Деяке уявлення, як відбувалося це дійство в інших народів дають розкопки шумерського міста Ур (III тис. до н. е.), він був одним з великих центрів цивілізації, що розташувалася на території сучасного Іраку. У 1920 році там почалися археологічні розкопки під керівництвом англійського археолога Леонарда Вуллі. На протязі століть гробниці Ура грабувалися, але Вуллі вдалося знайти дві нечіпані, й учасники експедиції побачили всю картину тогочасного ритуального дійства.

В кутку великої ями (глибина до 10 м) було влаштовано кам’яний склеп, у який і помістили тіло померлого владики. З ним залишилися декілька наближених, яких убили, перш ніж покласти в склеп. Потім на дно великої усипальниці, засланої циновками, похилим спуском сходили ті, хто добровільно відправлявся з покійним царем у потойбічний світ: жерці, які керували поховальним обрядом, воєначальники із знаками одмін, дами з придворного гарему, в розкішних вбраннях і дорогоцінних головних уборах, за ними слуги, музики, раби… А вже за ними спускалися візки, запряжені ослами чи биками, а замикали процесію воїни, які ставали на сторожі біля входу в гробницю. Всі учасники жалобної церемонії займали відведені для них місця на дні могильного рову і після завершального священнодійства кожний випивав чашу із смертельним трунком, лягав і занурювався у вічний сон.[88]

Ваша справа померти, – запевняє нинішня реклама ритуальних послуг різних фірм, – а решта вже справа нашої фірми.

Цар помирав, решта – то вже був клопіт його підданих.

«Похорони царів відбуваються у краю Геррос, до котрого Борисфен ще судноплавний, – розповідає Геродот у своїй «Скіфії». – Коли у скіфів помирає цар, вони там викопують велику чотирикутну яму, а як вона вже готова, беруть трупа. Тіло мерця покривають воском, живіт розпорюють і вичищають, наповнюють товченим шафраном, кадилом, прочитаном і анісовим насінням, а потім знову зшивають. (Мерця) кладуть на віз і везуть до іншого народу (племені). Ті, що до них привезено мерця, роблять так, як царські скіфи. Відрізують шматок свого вуха, стрижуть волосся, роблять кругом надрізи на руці, дряпають чоло і ніс, проколюють ліву руку стрілою.[89] Звідти (знову) беруть ці тіло царя на віз і везуть далі, до іншого народу, який під їх пануванням. З ним разом ідуть ті, до яких прийшли найперше. Коли вже об’їдуть із мерцем усі краї, спиняються в Герросі, що є останнім із підвладних їм народів і місцем поховання. Після того, як покладуть мерця у яму на підстилку, застромлюють у землю з обох боків тіла списи, прив’язують до їх вершків поперечні жердини і накривають їх очеретом. Обіч цього (мерця) кладуть до ями одну задушену наложницю, виночерпія, кухаря, конюха, слугу, окличника (глашатая. – В. Ч.), коней і первенців всяких інших домашніх тварин, а також золоті чаші: срібла ж і міді не мають у вжитку. Коли це зроблять, насипають наперегони високу могилу, щоб була якнайбільша.

Коли ж мине рік, то роблять таке. Із решти слуг покійного царя вибирають найстаранніших, – а вони родовиті скіфи, бо в них служать – цареві ті, яким цар накаже, а купованих слуг у них немає, – і з-поміж них убивають п’ятдесятьох. (Убивають також) п’ятдесят найкращих коней. Їх потрошать, наповнюють черева половою і зшивають. Тоді чіпляють половину обруча впоперек до двох кілків, а другу половину також до двох інших кілків і в такий спосіб прикріплюють багато інших. Потім протикають уздовж цілого коня аж до карку грубим кілком і кладуть тих коней на обручі. Передні обручі підтримують передні лопатки коней, задні ж обіймають животи коло задніх вудил, а обидві пари ніг висять у повітрі. Вуздечки й вудила надягають також на (тих) коней, протягують наперед і прив’язують до кілків. Тих п’ятдесят задушених молодих (слуг), беруть кожного