Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Не зараз.

Коли ми увійшли до намету, ніхто не заводив розмови. Ніхто нас ні про що не питав. Тож я тихо сказав:

— Ми вбили солдатів, відігнали коней, а їхні запаси скинули в прірву.

Старлінг лише дивилася на нас, наче не розуміла. Її очі були круглими й темними, як у птаха. Кеттрікен налила нам чаю і тихцем додала принесені нами харчі до наших власних, запаси яких уже вичерпувалися.

— Блазневі трохи краще, — сказала вона, змінюючи тему розмови.

Я глянув, як він спав, закутаний покривалами, і засумнівався в цьому. Очі йому запалися, волосся склеїлося від поту і прилипло до черепа, а від неспокійного сну стирчало віхтиками. Та коли я торкнувся його обличчя долонею, то воно було майже холодним. Я щільніше закутав Блазня покривалом.

— Він щось їв? — спитав я Кеттрікен.

— Випив трохи супу. Фітце, я думаю, з ним усе буде гаразд. Він уже хворів так, день чи два, у Синьому озері. Все так само: лихоманка і слабкість. Казав тоді, що це, може, й не хвороба, а лише зміна, характерна для його роду.

— Вчора він повторив мені те саме, — погодився я.

Вона вклала мені в руки миску теплого супу. Якусь мить його запах здавався приємним. Тоді потягло рештками супу, який перелякані солдати розлили на засніжену дорогу. Я стис щелепи.

— А ти взагалі бачив членів групи Скіллу? — спитала мене Кеттрікен.

Я труснув головою, затим змусив себе заговорити.

— Ні. Але там був великий кінь, а вбрання в його сумках пасувало б на Барла. В іншій був синій одяг, як любить Каррод. І речі строгого крою, для Вілла.

Я промовив їхні імена неспокійно, наче боявся, що можу їх прикликати, називаючи. З іншого боку, це імена людей, яких я вбив. Скіллери вони чи ні, гори з ними покінчать. Та я не пишався зробленим. Не міг і цілковито повірити в це, доки не побачу їхніх костей. Тим часом я знав одне: навряд чи вони нападуть на мене цієї ночі. Уявив, як вони повертаються до колони, сподіваючись, що там їх чекають їжа, вогонь і притулок. Натомість знаходять холод і темряву. Не побачать крові на снігу.

Я зрозумів, що суп стигне. Змусив себе з’їсти його, просто ковтав, не відчуваючи смаку. Таллоу грав на сопілці. Раптом я згадав, як він сидів колись на задніх сходах посудомийні та розважав кухонних дівчат-помивачок. Я заплющив очі, даремно мріючи згадати про нього щось недобре. Підозрюю, що єдиним його злочином була служба не тому господареві.

— Фітце, — відразу ж штурхонула мене Кеттл.

— Я не блукав! — обурився я.

— То б невдовзі почав. Сьогодні страх був твоїм союзником. Тому ти залишався зосередженим. Але вночі маєш якийсь час проспати, а тоді твій розум мусить бути добре захищеним. Повернувшись до колони, вони зрозуміють, що це справа твоїх рук, і почнуть полювати на тебе. Чи ти думаєш інакше?

Я знав, що так воно і є, та неприємно було чути, як це промовляють уголос. Хотів би я, щоб ні Кеттрікен, ні Старлінг не чули нас і не спостерігали за нами.

— Отож. А зараз трохи пограємо в нашу гру, гаразд? — задобрювала мене Кеттл.

Ми зіграли чотири партії. Я двічі переміг. Тоді вона розставила камені, майже всі білі, і дала мені чорний камінь, яким я мав виграти. Я намагався зосередитися на грі, знаючи, що раніше це допомагало, але просто був надто втомлений. Думав, що минуло понад рік, відколи я покинув Оленячий замок у подобі трупа. Понад рік, відколи я спав у справжньому ліжку, яке називав власним. Понад рік, відколи мав певність, що вчасно попоїм. Понад рік, відколи тримав Моллі в обіймах, понад рік, відколи вона наказала мені назавжди з нею розлучитися.

— Фітце. Припини.

Я підвів погляд з-над гральної полотнини і побачив, що Кеттл пильно до мене придивляється.

— Ти не можеш дозволити собі цього. Мусиш бути сильним.

— Я надто втомлений, щоб бути сильним.

— Сьогодні твої вороги були необережними. Не сподівалися, що ти їх розкриєш. Більше вони необережними не будуть.

— Сподіваюся, вони будуть мертвими, — кинув я з радістю, якої не відчував.

— Не так воно легко, — відповіла Кеттл, не знаючи, яким морозом пройняло мене від її слів. — Ти казав, що в місті тепліше. Побачивши, що втратили припаси, вони повернуться до міста. Там матимуть воду, і я певна, що вони взяли з собою харчі бодай на день. Не думаю, що ми можемо вже ними знехтувати. А ти як вважаєш?

— Мабуть, ні.

Нічноокий поруч зі мною сів, неспокійно заскавчав. Я придушив свій відчай, а тоді втихомирив його дотиком.

— Я б лише хотів, — неголосно зізнався я, — мати змогу просто поспати якийсь час. Бути самому у своєму розумі, бачити власні сни, не боятися, що десь опинюся або хтось на мене нападе. Не боятися, що голод Скіллу накриє мене з головою. Простий сон, і це все.

Я розмовляв із нею відверто, знав тепер, що стара добре мене розуміє.

— Цього я тобі не можу дати, — спокійно сказала Кеттл. — Єдине, що можу запропонувати, — це гра. Довірся їй. Покоління скіллерів використовували її, щоб захиститися від таких небезпек.

Тож я знову схилився над грою і закарбував у думках розстановку каменів. Вклавшись тієї ночі поруч із Блазнем, мав її перед очима.

Тієї ночі я витав, як колібрі, десь на межі між сном і явою. Зміг наблизитися до сну впритул і в тому стані й залишився, обдумуючи гру Кеттл. Не раз повертався до яви. Розпізнавав тьмяне світло жаровні та сонні постаті поруч зі мною. Кілька разів торкався Блазня, перевіряючи, як він. Щоразу його шкіра здавалася холоднішою, а сон глибшим. Тієї ночі на варті стояли по черзі Кеттрікен, Старлінг і Кеттл. Я помітив, що вовк чергував разом із королевою. Я не чергував: вони ще не вірили, що я буду достатньо чуйним, вартуючи. Я був їм за це егоїстично вдячним.

Незадовго до світанку я знову прокинувся, побачив, що все спокійно. Перевірив Блазня, тоді вклався і заплющив очі, сподіваючись ще трохи відпочити. Натомість у страшних подробицях побачив велике око: наче, стуливши власні, я розтулив це. Намагався знову розплющити очі, відчайдушно рвався до пробудження, але щось мене тримало. Я почував, як мою свідомість тягне, наче зворотна підводна течія засмоктує плавця. Опирався щосили. Відчував пробудження відразу ж над собою, мов бульбашку, в яку міг увірватися, якби тільки зумів її торк­нутися. Та не міг цього зробити. Боровся, викривлював обличчя, намагаючись розплющити неслухняні очі.

Око спостерігало за мною. Одне велике темне око. Не Віллове. Регалове. Він дивився на мене, а я знав, що моє борюкання приносить йому насолоду. Здавалося, він не докладає жодного зусилля, тримаючи мене, як муху під скляною мискою. Та я навіть у паніці знав: якби він міг зробити щось гірше, ніж просто тримати мене, то вже б це зробив. Прорвався крізь мої стіни, але не міг зробити нічого більшого за просту погрозу. Утім, і цього досі вистачало, щоб серце мені калатало від жаху.

— Бастарде, — любовно протягнув він. Це слово прокотилося крізь мій мозок, як