Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Міс Ґрейстіл замислилась.

— Дозвольте зауважити, що заправлена соусом варена голівка цикорію, як її готують тут, трохи нагадує мишку.

— Люба моя, ти ж знаєш, що це було зовсім інше…

Вони йшли венеційським Гетто до каналу Каннареджо, аж раптом міс Ґрейстіл відступила в тінь і зникла з виду.

— Флоро! Що трапилося? — закричала тітонька Ґрейстіл. — Що ти там побачила? Не відставай, люба моя. Поміж будинків так темно. Флоро! Мила!

Міс Ґрейстіл ступила на світло так само швидко, як і зникла.

— Нічого, тітонько. Не лякайтеся. Мені просто здалося, ніби хтось покликав мене на ім’я. Я сходила поглянути. Гадала, що то хтось знайомий. Але там нікого не було.

На фондамента їх чекала ґондола. Весляр допоміг їм залізти, а тоді, плавно відштовхуючись веслами, повів човен куди треба. Тітонька Ґрейстіл вмостилася у центрі під навісом. Дощ стукотів по його полотну.

— Може, коли ми повернемося, то застанемо тата і містера Стрейнджа.

— Можливо, — відповіла міс Ґрейстіл.

— Чи, може, він знову пішов грати на більярді з лордом Байроном, — міркувала собі тітонька Ґрейстіл. — Так дивно, що вони стали друзями. Вони такі несхожі джентльмени.

— Справді! Хоча містер Стрейндж розповідав мені, що коли вони вперше зустрілися в Швейцарії, то лорд Байрон сподобався йому значно менше. Його милість водив там дружбу з поетичним людом, котрий настільки полонив його увагу, що він нехтував будь-яким іншим товариством. Містер Стрейндж казав, що лорд Байрон тоді геть здичавів.

— Що ж, це дуже погано. Але в тім немає нічого дивного. Ти б не побоялася глянути на нього, люба? Я маю на увазі лорда Байрона. Я би, мабуть, трошки побоялась.

— Ні, я би не злякалася.

— Це тому, моя люба, що ти розважливіша та сміливіша за інших людей. Я навіть не знаю, чи є на світі щось, здатне тебе злякати.

— Не думаю, що справа в моїй надзвичайній сміливості. І про свою неймовірну доброчесність я теж нічого не можу сказати. Мені в житті ще не траплялись ніякі лихі спокуси. Просто лорду Байрону ніколи не вдалось би вплинути на мої думки чи дії. Це мені не загрожує. Але, можливо, в світі є хтось — і я не кажу, що вже його зустріла, — на кого я часом трошки боятимусь поглянути. Через те, що він буде сумним, розгубленим, замисленим чи — що, певно, найгірше — порине у затаєний гнів чи біль, тож узагалі не знатиме, чи я на нього дивлюся, або йому буде байдуже до того.

На крихітному горищі в Гетто свічки міс Ґрейстіл затріпотіли і згасли. Місячне світло заливало моторошну кімнатку, і старенька з Каннареджо взялася жадібно поглинати теляче фрикасе, яке принесли Ґрейстіли.

Вона якраз ковтала останній шматок, коли зненацька пролунала англійська мова:

— На жаль, мої друзі не лишилися, щоб відрекомендувати нас одне одному. А це ж, мадам, завжди так незручно, коли в кімнаті лишається двоє незнайомців. Мене звуть Стрейндж. А вас, хоча ви цього не знаєте, Дельґадо. Вельми радий зазнайомитися.

Стрейндж сперся на підвіконня і, схрестивши руки на грудях, пильно дивився на стару.

Вона ж звернула на нього не більше уваги, ніж на тітоньку Ґрейстіл, міс Ґрейстіл чи будь-якого іншого гостя, що навідував її цими днями. Міс Дельґадо зауважила мага так само, як коти зауважують тих, хто їх зовсім не цікавить.

— Передовсім дозвольте запевнити вас, — сказав Стрейндж, — я не з тих докучливих відвідувачів, які не знають, нащо прийшли і не мають що сказати. Місис Дельґадо, я хочу зробити вам пропозицію. Нам неймовірно поталанило, мадам, що доля звела нас саме тепер. Я можу виконати ваше найпотаємніше бажання, а ви, натомість, виконаєте моє.

Місис Дельґадо не подала жодного знаку, що почула його. Вона зосередилася на блюдці з мертвою мишою, і вже роззявила свій старечий рот, щоб її проковтнути.

— Годі, мадам! — вигукнув Стрейндж. — Я змушений наполягти, щоб ви ненадовго відклали вечерю і вислухали мене.

Маг нахилився і забрав блюдце. Нарешті місис Дельґадо вперше зауважила присутність Стрейнджа. Вона тихо й невдоволено нявкнула і роздратовано глянула на нього.

— Я хочу, щоб ви навчили мене божевіллю. Ідея ця настільки проста, що я сам дивуюся, як раніше до неї не додумався.

Місис Дельґадо тихо загарчала.

— О, ви гадаєте, що моє рішення невиважене? Мабуть, ваша правда. Бажання збожеволіти — дуже необачне. Наставник, дружина і друзі вельми розсердилися б, якби довідалися про це, — він змовк. Сардонічна усмішка зникла з його обличчя, а легковажність — із голосу. — Але наставника я відрікся, дружина померла, а з друзями нас розділяє двадцять миль холодної води й чимала частина континенту. Вперше, відколи я обрав цей дивний фах, я не мушу ні з ким радитися. То з чого почнемо? Ви маєте мені щось дати — що стане символом і вмістилищем вашого божевілля. — Стрейндж роззирнувся кімнатою. — На жаль, схоже, що у вас немає нічого, окрім вашого вбрання… — Він опустив погляд на блюдце, яке тримав у руці. — І цієї миші. Гадаю, я надам перевагу миші.

Стрейндж почав читати закляття. Кімнату осяяв спалах срібних вогників. То було щось середнє між білим полум’ям і блискітками феєрверку. На мить у повітрі між місис Дельґадо і Стрейнджем зависло марево. Маг махнув рукою, неначе хотів кинути вогники на стару; сяйво підлетіло до неї і на мить вона поринула у срібне мерехтіння. Раптом місис Дельґадо зникла, а на її місці з’явилася серйозна, насуплена дівчинка у старомодній сукні. Потім вона теж зникла, а замість неї виринула прекрасна молода жінка з упертим виразом обличчя. Після неї — старша жінка з владною поставою і блиском невідворотного божевілля в очах. За ту мить у кріслі промиготіли всі жінки, якими лише була колись місис Дельґадо. А тоді не стало нікого.

На кріслі лежала тільки купка зібганого шовку, з якого вилізла маленька сіра кішка. Вона елегантно зіскочила додолу, вигулькнула на підвіконні — і зникла у пітьмі.

— Ну що ж, спрацювало, — мовив Стрейндж. Він підняв напівзогнилу мишу за хвоста, й ним одразу зацікавилися кілька котів, які нявкали, муркотіли й тертися об ноги, щоби привернути його увагу.

Стрейндж скривився:

— Цікаво, на які жертви мусив піти Джон Ускґласс, аби викувати англійську магію.

Стрейнджеві стало цікаво, чи відчує він хоча б якусь різницю. Чи згадає, наклавши закляття, що має з’ясувати, божевільний він уже чи ще ні? А може, він просто стоятиме, намагаючись віддатися божевільним думкам і питаючи себе, чи видаються вони тепер природними? Востаннє поглянувши на світ, він розкрив рота й обережно