Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Рада невидющим поглядом подивилася на ліжко, на якому лежала мати, а потім на того, ким захоплювалась у школі. Усередині була така порожнеча… Вона не відчувала більше нічого.

Альбрехт здригнувся, коли Рада підійшла до Еміля і поклала йому руку на плече. Він не розумів, звідки в ній стільки сили — після всього, що сталося.

— Не звинувачуй себе. Ти подав сигнал про напад. Ти бився разом з усіма. У кожного з нас є слабкості. Але якщо ти скиглитимеш і жалітимеш себе, твої загиблі друзі тобі цього не пробачать — її голос був твердим, як ніколи. — Ти ж сам пам’ятаєш, що сказала Катана. Вона просила тебе закінчити їхню справу. Тепер це твій обов’язок — добудувати школу. Не плач. — Рада торкнулася його щоки кінчиками пальців. — Усі, кого ми любимо, залишаються з нами. Тут. — вона поклала долоню собі на груди. — Назавжди.

Промовивши це, вона розвернулась і швидко вийшла з кімнати. Альбрехт був вражений її витримкою, але залишати наодинці не зміг. Кульгаючи, рушив слідом.

Рада йшла швидко, майже не помічаючи, що відбувається довкола. Коридор вів до сходів на перший поверх, а далі — до головного входу. Альбрехту довелося докласти чималих зусиль, щоб наздогнати її — біль у нозі давався взнаки.

— Ти куди?

— Мені треба туди. — Рада вказала у бік головної брами.

— Але там триває бій! На тобі немає ні обладунків! Рада, зупинись!

— Я чую голос… Він кличе мене до Резенфорда! Я маю піти!

Дівчина обернулась. Альбрехт мимоволі зробив крок назад: її очі сяяли золотим.

— Що з тобою?

Рада не відповіла. Вона просто пішла далі. Альбрехт витер сльози рукавом і рушив за нею. Спершу він хотів її зупинити — та коли вони вийшли з дому, ця думка зникла сама собою. Якась сила — невидима, невідворотна — тягнула їх обох до зруйнованого замку.