Читати книгу - "Чорний дім"

— Звертай ліворуч.

Тай звертає. Старий зараз позаду нього. За якусь мить він відчуває, як кістляві пальці хапають його за праву сідницю. Цей старий робить так уже не вперше (щоразу нагадуючи йому відьму з «Гензель і Ґретель», яка просила дітей, що загубилися, витягти руку з клітки), але цього разу він робить це якось інакше. Слабше.

«Скоро помре, — думає Тай, і ця думка — ця спокійна стриманість — дуже, дуже нагадує Джуді. — Швидше помирай, швидше помирай, старий, тоді мені не доведеться».

— Це моя, — каже старий… але говорить він, задихаючись, уже не так самовпевнено. — Я половину запечу, а решту піджарю. З беконом.

— Не думаю, що ви зможете багато з’їсти, — каже Тай, сам дивуючись, наскільки спокійним є його голос. — Здається, хтось протаранив ваш живіт досить н…

Чується тріскотіння, і Тай відчуває жахливий поштрик у лівому плечі. Він скрикує, завалюється на стіну в коридорі, що веде від його камери, намагається схопитися за вражене місце, силкується не розплакатися, старається вхопитися за свій маленький чудовий сон про те, що він на грі з Джорджем Ретбуном та іншими переможцями Пивного конкурсу на KDCU. Він знає, що забув зареєструватись цього року, але уві сні це не має значення. Тому він такий прекрасний.

О, але так болить! І незважаючи на всі його зусилля — на все, що йому передалося від Джуді Маршалл, — починають литись сльози.

— Хочеш ще раз? — важко дихаючи, каже старий. Його голос водночас слабкий і істеричний, і навіть дитина Тайового віку знає, що це небезпечне поєднання. — Хочеш ще раз, просто на удачу?

— Ні, — зітхає Тай. — Не робіть так більше, будь ласка, не треба.

— То тоді йди! І щоб більше ніяких зухвалих клятих зауважень!

Тай починає йти. Подекуди він чує, як крапає вода. Подекуди чує приглушене каркотіння ворона — мабуть, того самого, що заманив його сюди. Як би йому хотілося мати при собі малокаліберку Еббі, щоб знести це диявольське блискуче чорне пір’я в повітря. Але зовнішній світ, здається, десь дуже далеко — на відстані не одного світлового року. Джордж Ретбун сказав йому, що допомога вже на підході, а деякі речі, які ми чуємо в снах, є віщими, так казала його мати ще задовго до того, як почала ходити, мов пришелепкувата.

Вони дійшли до круглих сходів, які здається, ведуть униз, у безкінечність. З глибини надходить запах сірки і палючий жар. Ледве чути щось схоже на крики і стогін. Брязкотіння машин голоснішає. Також вчуваються сторожкі скрипучі звуки, очевидно, ременів і ланцюгів.

Тай зупиняється і думає, що старий тип не довбане його знову, аж доки не вбачатиме в тому великої необхідності, адже Тай може впасти на цих довгих гвинтових сходах. Він може вдаритись тим місцем, де старий наніс йому удар каменем, або зламати собі шию, або взагалі упасти зі сходів. А старому треба, щоб він був живий, принаймні поки що. Тай не знає чому, але інтуїтивно він відчуває, що це так.

— Куди ми йдемо, містере?

— Дізнаєшся, — каже Берні суворим голосом. — І якщо ти думаєш, що я не довбану тебе, поки ми на сходах, мій маленький друже, то ти сильно помиляєшся. А тепер іди.

Тайлер Маршалл починає спускатися сходами повз величезні галереї і балкони, вниз по колу, вниз по колу. Іноді в повітрі вчувається запах гнилої капусти. Іноді — запах запалених свічок. Іноді — мокрої гнилі. Тай нарахував сто п’ятдесят сходинок, а тоді припинив рахувати. Він відчуває пекучий біль у стегнах. Старий, що йде за ним, задихається, двічі перечіпляється, лається, тримаючись за давні перила.

«Падай, старий, — лунає в голові у Тая. — Падай і вмирай, падай і вмирай».

Але нарешті вони доходять до найнижчої сходинки. Вони опиняються в круглій кімнаті з брудною скляною стелею, крізь яку видно сіре небо, що нависло огидним мішком. У розбитих горщиках ростуть рослини, які своїми жадібними щупальцями вкривають помаранчеву цеглу. Перед ними двоє дверей — здається, такі двері називають французькими, як думає Тай, — відчинені. За ними напівзруйнований двір, оточений старезними деревами. Серед них є навіть пальми. З деяких гілля звисає неначе канати. Це, мабуть, баньяни. Тут є і такі, яких він не знає. Єдине, у чому він зараз упевнений: це те, що вони зараз не у Вісконсині.

У дворику стоїть об’єкт, який він знає дуже добре. Щось із його власного світу. Очі Маршалла знову наповнюються слізьми, коли він бачить його — ніби рідне обличчя у безнадійно чужому місці.

— Стій, мавпо, — каже старий, уже ледь дихаючи. — Повернись.

Коли Тайлер повертається, то бачить, що пляма на сорочці старого збільшилася. Кров поширюється аж до плечей, а ремінь на бахматих старих синіх джинсах, намокнувши, почорнів. Але рука, що тримає «Тазер», незворушна, як скеля.

«Дідько б тебе забрав, — думає Тайлер. — Дідько б тебе забрав у пекло».

Старий кладе мішечок на маленький столик і просто стоїть, намагаючись вдихнути ковток повітря. Тоді порпається в мішечку (звідти чується слабкий, металевий дзвін) і витягує м’яку коричневу кепку. В такій кепці іноді можна побачити акторів, таких як Шон Коннері. Старий простягає її.

— Надівай. І якщо спробуєш спіймати мене за руку, я довбану.

Тайлер бере кепку. Він очікував, що відчує текстуру замші, і був дуже здивований, коли зрозумів, що вона з металу, швидше навіть з фольги. Він відчуває неприємне дзижчання в руці, як полегшений варіант удару «Тазером», і благально дивиться на старого.

— А це обов’язково?

Берні підводить «Тазер» і вишкірює зуби у мовчазному оскалі. Тай неохоче натягує кепку. Дзижчання одразу ж заповнює його голову. Якусь мить він не може думати… а тоді це відчуття зникає, залишається лише слабкість у м’язах і сильна пульсація в скронях.

— Особливим хлопчикам — особливі іграшки, — каже Берні, але виходить це в нього, як осоплифим хлопшихам — осоплифі іхгашхи. Як завжди, з легким відбитком безглуздого акценту містера Маншана у поєднанні з акцентом південної частини Чикаґо,