Читати книгу - "Чорний дім"

«Тому що в кепці він в безпеці», — думає Тай, але ця думка зникає одразу ж, щойно з’являється. Він намагається пригадати своє друге ім’я і усвідомлює, що не може. Він намагається пригадати, як звали того поганого ворона, і теж не може згадати — якось Корґі, чи як? Ні, це вид собак. Він усвідомлює, що кепка все переплутує в його голові, і це, очевидно, і було її метою.

Тепер вони проходять крізь відчинені двері і виходять у дворик. Повітря насичене запахом дерев і кущів, які оточують задню частину задвірку Чорного Дому. Можна сказати, плотським. Сіре небо здається настільки низьким, що до нього можна доторкнутися руками. Тай відчуває запах сірки, чогось гіркого, наелектризованого і вогкого. Звук машин чується тут набагато гучніше. На розбитій цеглі Тай бачить гольф-карт «І-Зет-Ґоу». Модель, як у Тайґера Вудса.

— Мій батько продає їх, — каже Тай. — У «Ґольці», де він працює.

— А звідки ще по-твоєму він тут, підтирайло? Сідай. За кермо.

Тай дивиться на нього здивовано. Його сині очі — мабуть, причиною того була кепка — налились кров’ю і не могли сфокусуватися на чомусь одному.

— Мені ще замало років, щоб водити авто.

— О, не переймайся. Навіть немовля могло б керувати цим авто. За кермо.

Тай робить так, як йому було сказано. Правду кажучи, він уже їздив на такому в «Ґольці», батько сидів тоді на пасажирському сидінні поруч. Тепер цей старий вмощується на те ж саме місце, стогнучи і тримаючись рукою за свій продірявлений живіт, а у другій руці тримає «Тазер», металевий наконечник якого досі спрямований на Тая.

Ключ у замку запалювання. Тай повертає його. Чується клацання від батареї під ними. На приладовій панелі слово «ЗАРЯД» світиться яскраво-зеленим кольором. Тепер усе, що йому потрібно, це натиснути педаль газу. І керувати, звичайно.

— Поки що все добре, — каже старий. Він забирає праву руку від живота і показує вперед закривавленим пальцем. Тай бачить попереду доріжку зі знебарвленим гравієм — судячи з того, що над нею нависли дерева, це, вірогідно, під’їзна дорога, яка веде від будинку. — Тепер їдь. І їдь повільно. Поїдеш швидше — довбану. Спробуєш перевернути нас, і я зламаю тобі зап’ясток. Тоді будеш їхати одною рукою.

Тай натискає на педаль газу. Гольф-карт смикається вперед. Старий похитується, лається і погрозливо махає «Тазером».

— У мене виходило б краще, якби я зняв кепку, — каже Тай. — Будь ласка, я більше ніж упевнений, що якби ви дозволили мені…

— Ні! Кепка залишається! Їдь!

Тай легше натискає на педаль газу. «І-Зет-Ґоу» котиться через дворик, гума його новісіньких шин шарудить подрібненою цеглою. Авто підстрибує, коли вони з’їжджають з так званої бруківки і виїжджають на дорогу. Важке гілля — вологе, неначе спітніле, — торкається рук Тайлера. Він ухиляється, гольф-карт вихляє. Берні дає хлопчику стусана «Тазером», бурчить.

— Наступного разу ударю струмом! Обіцяю!

Попереду змія, звиваючись, перетинає зарослу, вистелену гравієм дорогу, і Тай тихо скрикує, зціпивши зуби. Він не любить змій, не хотів торкнутися навіть безневинного маїсового полозу, якого місіс Лочер принесла до школи, а ця — завбільшки з пітона, з рубіновими очима і отруйними зубами, які змушують її рот постійно шкіритися.

— Вперед! Їдь! — «Тазер» мерехтить перед очима.

Кепка, через неї гуде у вухах. За вухами.

Дорога звертає ліворуч. Дерева, з яких звисає щось схоже на важкі щупальці, нахиляється над нею. Кінчики щупальців лоскочуть плечі Тая і його оголену шию, від цього біжуть мурашки по тілу.

Наш хлопшшикк…

Він чує це в голові, незважаючи на кепку. Цей голос слабкий, далекий, але він є.

Нашшшшш хлопшшшшшик… тааааак… такшшшш…

Берні з оскалом посміхається.

— Чуєш їх, так? Ти їм подобаєшся. Мені теж. Ми всі тут друзі, бачиш? — Оскал змінює гримаса. Він знову хапається за закривавлений живіт. — Проклятий старий, сліпий дурень. — Він важко дихає.

Тоді раптом дерева зникають. Гольф-карт повільно виїжджає на зловісну рівнину. Кількість кущів зменшується, і Тай бачить, що далі вздовж дороги — скелясті провалля: пагорби опускаються і здіймаються під похмурим сірим небом. Кілька птахів неймовірних розмірів ліниво кружляють. Кошлате створіння, опустивши плечі та похитуючись, прямує до вузької ущелини і зникає там раніше, ніж Тай може побачити, що воно таке… але він тим не сильно переймається. Стукіт і гуркіт машин сильнішає, аж земля здригається. Звук ударів палебійних установок, брязкіт давніх механізмів; скрипіння коліс. Тайлер відчуває, що кермо гольф-карта вібрує в руках. Попереду ця вузька під’їзна дорога закінчується і переходить у широкий, добре втоптаний ґрунтовий шлях. З протилежного боку — стіна з круглих білих каменів.

— Це ти чуєш звуки потужної станції Багряного Короля, — каже Берні. Він говорить з гордістю, за якою приховується чималий відголосок страху. — Велика Комбінація. Мільйон дітей померли на цих ременях і ще хтозна скільки їх тут помре. Але це не для тебе, Тайлере. На тебе може чекати велике майбутнє. Але спершу я заберу своє. Обов’язково.

Він простягає вкриту кров’яними прожилками руку і гладить верхню частину сідниці Тая.

— Хороший агент заслуговує на десять відсотків. Навіть такий старий шкарбун, як я, знає це.

Рука смикається назад. І дуже добре. Тай уже ледь не закричав і стримувався лише завдяки думкам про Міллер-Парк і хорошого старого Джорджа Ретбуна. «Якби я справді подався на Пивний Конкурс, — подумав він, — то нічого цього б не сталося».

Але в той же час він думає, що це, швидше за все, не зовсім так. Є речі, які відбуваються, бо так мало бути. Так мало бути.

Йому лише залишається сподіватись, що те, чого хоче це жахливе створіння — не одна з таких неминучих речей.

— Повертай ліворуч, — бурмоче Берні, спираючись на спинку сидіння. — Три милі, плюс-мінус. — І коли Тайлер звертає, то бачить щось схоже на стрічки туману, які тягнуться від землі увись, хоча це не туман. Це стрічки диму.

— Шеол, — каже Берні, неначе читаючи його думки. — Крізь нього пролягає один-єдиний шлях — Конґе-роуд. Якщо з нього з’їхати, то можна натрапити на те, що розірве тебе на шматки, просто щоб почути твій крик. Мій друг сказав мені, куди тебе везти. Але в нас будуть махенькі зміни в планах. — Його стомлене від болю обличчя стає похмурим. Тай вважає, що