Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

Над очима хай виростуть роги!

Будь ти проклята! Досить! Усе!”

Наступного дня, невиспаний, Петро пройшов мимо Голикової хати, постояв якийсь час за дворами, вернувся і невпоміт, як йому здавалося, вкинув листок із тою віршованою строфою до поштової скриньки. В ньому вже не було вчорашнього шаленства, йому навіть було шкода дівчини, яку Голик напевне побив, як прийшла пізно. Зі свого вікна він продовжував наглядати за сусідньою хатою, а коли побачив у хвіртці Марію – гарну, веселу і зовсім не биту, мимоволі насторожився. Марія взяла зі скриньки його записку, прочитала одразу і потім ще раз.

“Не подобається тобі правда?! Маєш її! Крутихвістка і повія!” – уже без злоби й помсти подумав Янчук, закрив хату і пішов берегом до їдальні. Снідав-обідав, не поспішаючи, довго сидів на лавочці коло мосту, поки врешті не вирішив піти до міськкомунгоспу і сповістити, що у вівторок від’їжджає, тож має комусь передати інвентар і ключі від читальні.

Додому вернувся увечері, взявся підмітати і собі на радість побачив у ґанку на підлозі під лавочкою складені вдвоє два листки із зошита в клітинку, густо списані Маріїним почерком. Волала “ради Бога” пробачити її, ганьбила себе за легковажність, запевняла, що тільки його любить. Писала, що віршем зовсім не ображена, що й Зіні він сподобався, що рима в ньому неабияка, а це ознака таланту. Називала коханим і запрошувала, як Голики поснуть, піти разом у берег Тясмина, щоб попрощатися. В кінці вказувала адресу в Одесі, де вона мешкатиме, виїжджаючи вже післязавтра. Останні слова її були для Петра ударом в серце, адже знав, що і Сергій Пшенишний їхатиме саме післязавтра.

Зустрілися майже опівночі, як місяць уже хилився на захід. Зорі на небі були якісь ніби яскравіші, ніж звичайно, води Тясмина - незворушні, як зачакловані, - ніби й не текли зовсім, цвіркуни в травах, як ніколи голосно, сікли ніч, десь аж у діброві не вгавав соловейко. Верба, до якої його мовчки привела Марія, похилила стовбур і купалася віттям у воді, якісь птахи били крильми в її галуззі.

- Зіпремося на вербу, Петрусю, вона, як лава, - потягла Марія мовчазного від щастя хлопця. – Хочу бути коло тебе близько-близько! Ось так! Розкуйся, запалися і не соромся! – притуляла вона замком рук Янчука до себе. – Ти мовби боїшся мене, а ми ж прощаємося! Ну, скажи щось!

- Не люблю цілувати тебе після когось! – відчуваючи тіло дівчини, розгублений Петро був готовий на все.

- Чи мене убавилось від того, коханий?

- Від чого?

- Ну, від отого давнього цілунка приставальника, який тобі вдалося підгледіти і який ти мені не можеш простити.

- Я не один бачив і навіть недавно, а скільки таких, що не бачив! – млів хлопець від муки блаженства.

- Марниця! Я згораю від кохання до тебе! – впилася Марія в його вуста палючим лоскотом. – Хух! Це мене Зіна навчила так цілуватися, ти не подумай. Це ж я упросила Зіну, щоб вона приспала Голика, і вилізла через вікно, щоб із тобою побачитися, і бігла сюди, мов ошаліла, і хочу, як забажаєш, бути близькою з тобою! – знову цілувала дівчина Петра. – Цілуй, цілуй! Сам же присилав мені Олесеве “Більш молодість не буде!” Ще трохи! Ще! – задихалася. – А ти дужий і вже дорослий, тільки, чую, любиш мене душею, а я тебе – і тілом усим!

- Спочиньмо трохи, поговорімо, - втрачав Петро розум, вириваючись із Маріїних обіймів.

- Адресу маєш, то пиши мені, а коли що, пиши Зіні, вона залюблена в тебе, як і я, аж до ревнощів. Любила хлопця, як ангела, а цей депеушник Голик витрясав лишки хліба в селі, побачив її і сказав матері, що у нас не викачуватимуть, якщо віддасть Зіну за нього, розвідного. Відмовила, то арештував батька нашого, збив до невпізнання і повісив на шнурові, об’явивши, що тато сами повісилися, а Зіну підстеріг у лісі з грибами, побив і гвалтував кілька разів підряд, аж поки вона не втратила свідомість, - зажурено розповіла Марія історію сестри.

- Чому ж Зіна не уб’є його, не піде в окружне ДПУ і не розповість там цього жаху, вона ж старша від тебе й розумніша?!

- Яка старша?! Близнята ми з нею! Позаторік вона була, вважай, дитиною, - примовкла на мить, щось пригадуючи, Марія. – Її наречений пішов у Яр, як дізнався, то застрелив його Голик, як холодноярця. Ходила вона у окружком до якихось Левковича й Ленського зі скаргою, то арештували її, а на другий день Голик забрав Зіну, ніби вирятував, а виявилось, уже вагітну.   

- Чого ж у них дітей досі немає? – плакав у душі хлопець.

- Не бажає вона мати дітей від ката, то ведмедівський фельдшер поміг їй скинути дитя, а після того вона не вагітніє. У Голика вже троє байстрят є!

- То у вас хлібовикачки тоді не робили?

- Для виду робили, але забирали марницю, бо керував тим Голик. Ми не голодували так, як інші, - щось не домовляла Марія.

- Убийте його вдвох!

- Каторга ж буде! Нікому ж за нас заступитися, матір і ще двох сестер постріляють! Мати з  плачем просять Зіну терпіти. Скажу тобі більше, коханий Петрусю! Голик і мене хотів згвалтувати: раз, як Зіна була у медпункті, три ночі, а вдруге, як вона приїжджала в село сапати грядку, а я на ті дні мусила жити в нього на його вимогу до матері. Бився зі мною смертельно, я йому надірвала вухо і здавила ще дещо, як товкся по мені, і перший раз утекла. А вдруге передбачливо заготовила сокиру, то схопила її, а як він вискочив у сіни, накинула на двері гака, - тихо заплакала дівчина. – Ні, не думай! Він мене не взяв і не візьме, я сильна! Моя поїздка від нього, як і твоя – наш рятунок! Любить він мене, тому й тебе ненавидить